Розділ 18

Даня

Бути під дверима кабінету Юліани за пʼять хвилин до початку вже стало моєю звичкою. На вихідних я думав, що позбавився її, та зараз усвідомив: сьогодні я тут так рано, щоб запевнитись в тому, що дивна напруга в повітрі між нами, яка тільки міцнішала з кожною нашою зустріччю, розсіялась. Це було через нестачу дівчини в моєму житті. Й тепер, коли ми з Лерою досить добре провели ніч, я не буду відчувати цього дивного потяга до Юліани. Дідько, в неї є хлопець. Я не займаюсь таким. Не вішаюсь на дівчат, що перебувають у стабільних стосунках. 

Отже, розраховував на те, що, побачивши її, не відчую більше нічого.

От тільки відкривши мені двері, Юліана одразу привабила мій погляд. Дідько, люди не виглядають так у понеділок. Бліда, з помітними синцями під очима, вона мала вигляд, ніби не спала цілі вихідні. І її стомлене обличчя, повільні рухи видавали те, що це не через якусь там вечірку. Хоча, якщо не звертати уваги на це, мабуть, нічого й не помітиш — Юліана нанесла легкий макіяж. Тон не приховував синці повністю, однак помада перетягувала більшість уваги на себе. Біла сукня-сонечко до коліна була дещо прихована під чорною футболкою, завʼязаною збоку на талії, а підбори гарно підкреслювали легкі обриси мʼязів на ногах. 

— Все гаразд?

Поставивши це питання, я усвідомив, що образ дівчини насправді був створений для відведення уваги. Вона щиро здивувалась, почувши це запитання. 

— Щось не так? — запитала натомість Юліана. Пішовши за нею до столу, я посміхнувся.

— Ти ж знаєш, що коли все в порядку, люди відповідаючи інакше?

Моє серцебиття прискорилось. Це лиш тому, що я хвилювався за її стан. Не тому, що мені було важливо, щоб Юліана відкрилась мені. 

Сідаючи за стіл навпроти мене, дівчина розгублено зажувала внутрішню сторону щоки. Я помітив цей рух, й вона припинила.

— Просто я здивувалась, бо ніхто не запитував, тож… Подумала, що якось не так виглядаю.

— Ти прекрасна, — вирвалось в мене. 

Це справді було так. Навіть не дивлячись на втому, виглядала Юліана так, ніби одразу після нашого заняття планувала йти на побачення. 

Зустрівши її погляд, я виправився:

— Тобто, виглядаєш прекрасно. То як, щось трапилось?

Знов моє дихання збилось. Я спостерігав, як Юліана дивиться на час на годиннику на столі, а потім повільно киває.

— Так. Проте ми маємо обмежений час, тож треба розпочинати заняття.

“Так”. Вона сказала “так”, відкрилась мені, хоч й не повністю. 

Я не мав так звертати на це уваги, проте звернув. 

Але списав це на дружню турботу. Не обовʼязково ж хотіти кожну дівчину, з якою я маю дружні стосунки, правда? 

Цілком можливо, що я переживаю через те, що Юліана засмучена, бо ми маємо дружні стосунки, й саме тому мені хочеться обійняти її й притиснути до себе. Правда?

Я намагався концентруватись на занятті й відштовхнути ці думки деінде, проте лиш сильніше розхвилювався, не отримавши жодного зауваження від Юліани. Зазвичай за таких обставин вона б вже мене вичитала. Але зараз натомість ніби й не помічала того, що ми рухаємось у надто повільному темпі.

Повернувшись додому, я все ще думав про це. 

Й в якийсь момент вирішив, що не мала дитина й можу питати прямо. Тож, діставши телефон з кишені, швидко знайшов контакт Юліани й написав їй:

“Розкажеш, що трапилось?”

Лише потім відчув, що вдома якось дивно пахне. Денис побіг мені на зустріч. Підхопивши малого на руки, я покрокував до кухні й помітив Леру, що схилилась над каструлею на плиті.

— Це що, борщ? 

Лера підвела на мене погляд. Облизала губи й повільно кивнула.

— Так. Ми з Денисом вчились готувати сьогодні.

Я помітив доказ тому у вигляді капустинки на щоці у сина. Посміхаючись, він демонстрував такі самі ямочки, як і в мене.