Розділ 8

Юліана

Легкі дні на роботі стрімко закінчились. Минулого тижня я мала час втягнутись, на вихідних — зустрілась із Місою, сходила на побачення з Русланом у ресторан на даху, після чого ми відпочивали вдома й розкладали мої речі. Загалом, дуже гарний відпочинок і завершення справ перед напруженою роботою. 

Весь день я мала дзвінки. Знайомство з керівником з боку Артґейма. Ознайомлення з проєктом. Обговорення плану перекладів. Спільний дзвінок з моїм менеджером з боку Артґейма і Костею. Я й не помітила, як пролетів день. Стільки нової інформації… Однак, я відчувала натхнення й усвідомлюючи, що це насправді масштабний проєкт, думала про те, наскільки це буде цікавіше за мій попередній досвід. Мої колеги, включно з менеджерами, були здивовані такій енергії й неодноразово робили компліменти, а я… Ну, я усміхалась у відповідь, не бажаючи пояснювати, що щаслива жити в новому місці, працювати на новій роботі й жити разом з хлопцем. Тож обирала усміхатися і надихати колег своєю енергією. 

В кухню я вийшла лише після пʼятої. Нарешті дзвінки скінчились і можна пообідати. Хоча час вже ближче до вечері… Добре, що за всіма цими зустрічами з колегами я й не помічала голоду. За столиком сиділи кілька колег — Настя, що, як я вже знала, озвучувала головну роль на іншому проєкті — здається, новий серіал, Христя і Вадим, обоє з мого проєкту, і вже знайомий мені Даня. 

Мабуть, я б і не звернула на них багато уваги — ми лише привітались, перекинулись кількома фразами, а тоді вони повернулись до власної розмови, та дістаючи обід з холодильника, почула дзвінкий голос Христі:

— Мені ще на манікюр на сьому. Даню, підвезеш?

Вадим посміхнувся, вказуючи на них бананом по черзі.

— Стривайте, ви що, мутите?

Помітивши, як Христя різко вирівнялась на стільці, я швидко відвела погляд — мені все одно на те, хто і з ким тут мутить. Куди більше мене цікавило наше заплановане на сьому годину заняття. 

— Ми маємо мутити, щоб я міг підвезти Христю до салону? — пирхнув Даня, підводячись з-за столу. 

А тоді, змушуючи мої вуха червоніти, чоловік заявив:

— Насправді не зможу. Маю зустріч із нянею на сьому.

— Тобто на сьому? — вирвалось в мене. Усвідомивши, як це виглядає — ніби підслухаю чужу розмову, я почервоніла ще сильніше.

Здається, лише зараз, повернувшись до мене, Даня нарешті усвідомив, хто я. До цього, схоже, він взагалі не звертав на то уваги. Узнавання зʼявилось в його очах лише цієї миті. 

Чоловік вилаявся, й стало очевидно, що він просто забув про наше заняття. 

— Можна тебе на хвилинку?

Під здивованими поглядами колег ми вийшли з кухні. Я схрестила руки на грудях, наказуючи собі перестати червоніти. На жаль, мій організм не слухався.

— Послухай, я… — почав Даня, щойно ми лишились наодинці. 

— Дай вгадаю: знов забув? — запитала, не приховуючи власних емоцій.

— Я… Вибач, мені треба знайти няню для Дениса і тоді, обіцяю…

Я важко зітхнула.

— Це вже втретє. Менше ніж за тиждень. Спочатку… — хотілось перерахувати всі випадки, коли Даня кинув мене, проте це було б надто жалюгідно. 

— Вибач. Вибач. Будь ласка, це справді важливо для мене. Обіцяю, я буду в середу.

Що мені залишалось, окрім як погодитись?