Розділ 7

Даня

Я зустрівся із власною матірʼю на порозі квартири. Вона саме взувалася, і я… ледь не зомлів від шоку. Повірити не можу — моя матір і справді готова була залишити онука самого?! 

Звісно ж, вона це заперечила. Поцілувала мене в щоку та з широкою посмішкою сказала, що знала, що я повернусь вчасно. Що на мене можна розраховувати. А тоді взяла свою сумочку з полички та махнула рукою на прощання. 

Що ж, радий, що хоч на когось із нас тут можна покластися.

Та можливо, саме така поведінка матері й дала той необхідний поштовх, щоб нарешті зарухатись. Вона нагадала мені, чому, власне, я зʼїхав від неї за першої ж нагоди. 

— Тату, — Денис потягнув мене за штанину, пригортаючи увагу. В іншій руці він тримав свої улюблені карточки. Що ж, в це я можу з ним гратися. Ми з сином всілися прямо на підлозі. Запізніла думка підказала, що малому варто було б сісти на щось мʼякіше за паркет, і я схопив подушку з дивана. Однак впертий малюк погодився вмостити свою цінну дупцю на подушку лише після того, як я взяв собі іншу. Памʼятаю, що в Дениса було кілька улюблених карточок — з тваринами. Лис, голуб, слон, кіт… А не любив він все, що повʼязано з транспортом і домом. Я намагався показати синові нові картки, та він став впиратися й навіть спробував відібрати їх. Ну звісно, йому ж треба знайти там кота і голуба. Та цього разу я проявив креативність, розповідаючи Денисові про свою улюблену машину. Сподівався заохотити його до вивчення нових слів, і сам не помітив, як ми перейшли до малювання — Денис хотів побачити, як та моя машина виглядає на папері. 

— Ти каав, вона синя, — повідомив хлопчик, щойно я став замальовувати силует простим олівцем. 

— Ну так. Але ми не маємо синього олівця, тому нехай на картинці машина буде сірою. Або можемо лишити її білою, — запропонував я.

Спостерігати за тим, як мій син супиться, вийшло доволі кумедно. 

Чи варто говорити, що Дениса не влаштували ані сіра, ані біла машинка? В цьому питанні він виявився напрочуд наполегливим. 

Отже, ми пішли перевіряти колір машини у двір. А потім опинились в “Антошці”, де накупили олівці, фломастери, конструктор і здоровенну плюшеву акулу. 

— То ти хижак, а? — запитав я, спостерігаючи за тим, як мій задоволений син тягне іграшку завбільшки з нього. Він сам захотів. Мені довелося нести все інше. 

Коли я зупинив машину під домом, Денис вже спав, на диво міцно обіймаючи свою акулу. Мені вдалося перенести його до квартири та не розбудити. На щастя, я маю вільну кімнату. Однак на дитячу вона не була схожа — стіни кольору слонової кістки, розкладний диван, письмовий стіл і поличка з книжками. Раніше ця кімната використовувалась для відпочинку. Ну й іноді на дивані міг ночувати хтось із моїх приятелів. Рідко, насправді. А ще, диван був не розстелений. Тож я вклав малого у власному ліжку в сусідній кімнаті. Обережно зняв з нього сорочку, чоботі й штани, накрив пледом й лише тоді повернувся до його кімнати. Розстеляючи для Дениса диван, замислився, що, напевно, сюди варто додати більше чогось… дитячого. Складаючи його творчий набір на стіл, подумав, що варто було б накупити ще якихось розмальовок. 

Здається, лише зараз я усвідомив, що Денис живе зі мною. Дійсно живе. Віка не забере його за день чи два, тож… Варто зробити це місце його справжнім домом. 

Віка, може, і має права на навчання й роботу, та її поведінка нагадала поведінку моєї матері і… Не хочу такого для свого сина. Якщо Віка не хоче бути йому гарною сімʼєю, буду я.