Розділ 5

Даня

Підійшовши до кавʼярні, я не одразу розпізнав Юліану у дівчині, що сиділа за дальнім столиком під навісом. На ній був милий літній капелюшок з довгими полами й чорною стрічкою. Чорний сарафан із трикутним декольте й тонкими бретелями уходив вниз, зникаючи під столом. Якщо в середу, коли ми бачились єдиний раз, дівчина виглядала так, немов її щойно трактор переїхав, то зараз цілком… Цілком гарненька. Але нічого такого.

Вона сиділа у своєму стільці прямо, лиш трохи схиливши голову над папірцями… Папірцями. Купою папірців. Навколо неї був повний хаос. 

— Це і є мої тести з англійської? — запитав, підходячи до столика. 

Юліана підняла на мене свої сині очі. Мішки під її очима також зникли, і, що мене здивувало — на ній майже не було косметики. Лише трохи туші й блиск для губ з помаранчевим відтінком. Повірте, я знаюсь на косметиці. Я зустрічався з Вікою півтора року, а вона була з тих дівчат, що прокидаються на годину раніше, аби нафарбуватись і вдати, що прокидається поряд із хлопцем вже красунею. Ходять легенди, що хлопці рідко міняють постіль. Так от, завдяки тоналці Віки, я робив це стабільно раз на тиждень. 

Тож, побачити дівчину, що не боїться явити своє і так гарненьке обличчя світу без косметики було цікавим досвідом. 

— А… Ем, так. Ти трохи запізнився, — сказала Юліана, поглянувши на свій годинник. 

— Так, вибач, — перепросив, сідаючи на стілець поряд із нею. Я не спеціально. Просто моя мати, що погодилась посидіти з Денисом аж дві години, не відрізнялась пунктуальністю. Вона не любить дітей. Ні чужих, ні своїх. Ні малих, ні дорослих, що обрали для себе дуже дивну й малозначущу в її очах професію. А ще, вона ж попереджала, що дитина у такому ранньому віці — це жах. Ще й від такої сучки як моя колишня, ага. Тож вона не поспішала на допомогу мені, бо “в моєму розкладі не може бути нічого, що не могло б зачекати”. Її слова, не мої.

— Замовлю тобі каву за очікування, — сказав, сідаючи на вільне місце поряд із Юліаною. Судячи з того, як вигнулась її брова, варто було пропонувати щось інше. 

— Я буду капуоранж, — нарешті відповіла дівчина, простягаючи мені кілька паперів. Я швидко замовив американо і ту дивну фігню, яку вона попросила, а тоді глянув на папери. Мозок побачивши латину одразу ніби перетворився на переварені макарони. Мабуть, моє обличчя це цілком видавало, бо ж наступної миті заскрипів стілець, й до носа донісся легкий, ледь помітний квітковий аромат. Я скосив очі на дівчину.

— У першому завданні треба обрати правильний артикль. Зможеш це зробити?

Я вгадав десь половину. 

Здається, я безнадійний.

Однак тієї миті, коли Юліана, поглянувши на мене, лагідно усміхнулася, вперше промайнула думка, що можливо, у нас вийде. Ну, тобто, з англійською. Треба сфокусуватись на артиклях, порядку речень і теперішньому простому часі. Поки я пробирався крізь лабіринти базової англійської граматики, моя новоспечена вчителька мило сьорбала свою збочену каву з апельсиновим соком. 

Я майже дійшов до кінця, коли мій телефон почав розриватися від сповіщень. Потім дзвінки. Я старався ігнорувати їх — це точно мама, і щойно відповім, вона одразу накаже повертатись додому, бо в неї зʼявляться справи, нагальніші за онука. 

— Можеш відповісти, — сказала Юліана, звернувши увагу на дзвінки.

Я хитнув головою. Однак дзвінки не припинялися. Дівчина поряд зі мною вже починала дратуватись і, мабуть, це й справді виглядає дуже дивно. Тож я таки потягнувся за телефоном. Тільки він опинився в мене в руці, як дзвінок припинився. На екрані спалахнуло кілька повідомлень від матері:

“Коли ти будеш вдома?”

“Денис вередує”

“У мене скоро зустріч із подругою”

“Даню, я маю бути на цій зустрічі”

“Мені треба виходити за двадцять хвилин”

“Не ігноруй це, інакше я залишу твого сина самого”.