Розділ 4

Юліана

Львівські парки прекрасні. І повітря тут ніби чистіше. І…

Гаразд. Думаю, я надзвичайно довго відкладала переїзд, але в результаті все склалось саме так, як я і хотіла: не просто переїзд до хлопця, але й нова цікава робота і чудове місто, яке тепер можна називати своїм. Я чекала на подругу на лавці у парку. На жаль, Міса не з пунктуальних, хоча мене цей факт завжди дивував. Вона з Японії, а в мене було уявлення про те, що всі японці пунктуальні. Можливо, тому вона і переїхала в Україну, хто зна. 

Ми познайомились із нею на першому курсі. Приймальна комісія зарахувала бідну японку не в ту групу перекладачів і так вона опинилась в українській групі. Потім, звісно, її перевели в іноземну, але ми з нею лишились подругами навіть після університету. Місака як ніхто раділа моєму переїзду у Львів, бо з близьких у неї тут був лише хлопець. 

На момент, коли я побачила подругу, моя рука вже тягнулась до її айс-лате. 

— Юліано! 

Не знаю, звідки в цих малих азійських ручках стільки сили, але вона так стиснула мене в обіймах, що ребра затріщали. 

— Я сумувала за тобою! — її чиста українська була в тому числі й моєю заслугою. Забравши свою каву, Міса потягнула мене до невеличкої оранжереї на території парку. Помітно, що вона тут сумувала — дівчина говорила без зупину. Розповідала про свої жахливі пошуки роботи вже другий місяць, переважно. І що мене здивувало, так це те, що Міса навіть мимохіть не згадала про Андрія, свого нового хлопця. Немов відчувши цю думку, подруга змінила тему на мій переїзд:

— То як так склалось, що ти вирішила покинути улюблену квартиру в Дніпрі?

— Ну… Руслан давно вмовляв мене.

Міса енергійно закивала — звісно ж, вона знала. Бо, щойно мій хлопець завів цю тему, дівчина розвернула з цього повноцінну агітаційну кампанію, розповідаючи мені, як буде круто, коли ми знов будемо жити в одному місті. Але моє прагнення незалежності не давало погодитись на це. Не тоді, коли в Дніпрі малась яка-не-яка стабільна робота, а Львів обіцяв цілковиту невідомість.

— І, — продовжила я. — Мені запропонували тут роботу в студії озвучки. Їм сподобався мій переклад для однієї маленької ігрової компанії, і мене запросили. Дозволили пройти співбесіди онлайн, надіслали офер… Це веселіше, аніж перебирати стоси паперів в перекладацькій агенції. У мене буде власний проєкт. Ну, тобто, я матиму ще колегу, що працюватиме зі мною, та все ж це більш цікаво. Плюс, матиму додаткові заняття з іншим… Колегою. Тож, так, нарешті настав час сказати Русланові “так”.

“І при цьому для батьків це не звучатиме так, ніби я заради хлопця переїхала через всю країну через рік з початку стосунків” — подумки додала я.

Міса була дуже рада за мене. Це одна з тих рис, за які я її люблю найдужче — вона щиро радіє за людей навколо. 

— Ну, — нарешті запитала її, — а що в тебе з Андрієм? Чому я жодного слова про нього не почула?

Судячи з її смішка, я все правильно зрозуміла.

— Щось не клеїться у мене зі стосунками зовсім, Юліано. Ми з ним прозустрічались скільки — місяць? Ні, навіть тижні три. — Міса відвела погляд, і я нахмурилась. Щось зовсім не типове для неї — вона доволі відкрита і впевнена у собі дівчина, та зараз її погляд був повною протилежністю слова “впевненість”. — Я залишилась в нього з ночівлею перший раз, і коли на ранок він сказав мені “ти знаєш, де вихід”... Ну, більше ми й не бачились. 

Я зітхнула. Андрій був другим хлопцем за останні чотири роки. З минулим Міса зустрічалась цілий тиждень, й коли той захотів сексу, а вона відмовила — кинув її. 

Та моя подруга швидко перемкнулася на іншу тему — тепер я тут, а значить, сумувати за стосунками можна буде трохи менше. Мати поруч подругу набагато простіше.