Розділ 3

Даня

Денис прокинувся ще на пів шляху додому й знов почав вередувати. Мама. Ну звісно, він плакав за мамою. Та як йому пояснити… 

Боже. 

Я не вмію. Не знаю. Ми з ним бачились раз на місяць і мені цього було більше ніж достатньо. До цієї неділі. Коли моя колишня видала прекрасну новину — вона була з Денисом перші три з половиною роки, доки я закінчив навчання й будував карʼєру. Тепер її черга. 

Я поважаю це рішення. Ми вже розстались на момент, коли Віка дізналась про вагітність. Сказала, що про аборт навіть мови не йтиме. Пішла з університету на третьому курсі. Але я не такий мудак, щоб кинути її ні з чим. Можливо, моєї допомоги й недостатньо. Кілька походів до лікарів, гроші, покупка всяких іграшок і одягу — думав, цього достатньо. Трясця, та ніколи до цього я не мав справ з дітьми — бог його знає, що ще їм потрібно. Та й Віка ніколи не казала, що їй важко чи чогось не вистачає. 

Аж доти, доки не зʼявилась на моєму порозі наприкінці минулого тижня. Її прийняли в університет — вона світилась від щастя. Ми мали довгу розмову. Говорили про життя, згадували найліпші роки. Появу Дениса. В результаті цієї розмови ми й прийняли рішення, що настав час йому пожити зі мною. Я дійсно заборгував їй. Вона кинула навчання й не будувала карʼєру через нашого сина, в той час, як я мав змогу робити все це. Та й тепер мені буде легше доглядати Дениса, вийшовши на певний рівень достатку. Я можу дати йому більше.

Тільки от я виявився цілком неготовим до його криків і плачу за матірʼю. У мене не було няні. У Віки також — вона доглядала Дениса самотужки, наскільки мені відомо. Малий не міг спокійно сидіти в студії. Мабуть, воно й логічно. В очах Юліани я бачив осуд — вона, схоже, точно знала що може й не може робити трирічна дитина. Господи, чому саме зараз? Коли мені потрібно вивчити англійську, коли моя карʼєра виходить на новий рівень і весь час має бути спрямований туди. 

Щойно ми дістались додому, Денис вже побіг гратись у вітальню. Здається, до квартири він вже потроху звикав. Спостерігаючи за тим, як він катається на іграшковому мотоциклі взад-вперед, я таки набрав номер колишньої.

Вона підняла слухавку не одразу. Не те щоб мала, однак, вона віддала дитину мені… Могла б трохи й похвилюватись.

— Так? 

Голос її зовсім не був стривоженим. 

— Е, привіт, Віко. Я щодо Дениса, власне. — Вона лиш мугикнула в слухавку, чим взагалі не полегшила цієї розмови. — Слухай, ми не могли б, може, поділити опіку навпіл? Я розумію, навчання і все таке. Готовий забирати його частіше. Але мені треба працювати й зараз дещо…

— Ух, послухай, — Віка перебила мене знервованим тоном. — Ти сказав, що можеш забрати його. Ми ніби домовились.

— Так, але…

— Тож я їду на навчання у Німеччину. 

— У… Що? В Німеччину? 

— Так, у Ганновер. Тому, відповідно, ми не можемо ділити опіку. І в мене не буде часу ані шукати садочок для Дениса, ані грошей на няньку. Я, власне, тому і звернулась до тебе. Якщо це надто важко для тебе, мама забере його до себе. 

— Маєш на увазі, у Жмеринку?

— Так, Даню, — вона зітхнула. 

Я нічого не знаю про Жмеринку, окрім того, що Віка звідти, і що це у Вінницькій області. Відправити малого на виховання до бабусі за пів країни? 

Впевнений, я можу навчитись виховувати дитину. Найгірший етап з підгузками вже позаду, правильно? Ще пара тижнів, й Денис звикне до мене, припинить плакати за Вікою й життя стане легше. 

Отже, син лишиться зі мною.