Глава 35

Вони залетіли в кабінет так, наче за ними хтось гнався. Скляні двері навіть не встигли зачинитися, застигши в заклиненому стані. Олег уже їх чекав. Він сидів, низько схилившись над монітором, і його обличчя в напівтемряві апаратної здавалося блідо-синім, розфарбованим холодним світлом матриці. На столі в безладді лежали роздруковані стоп-кадри, заляпані колами від чашок, а в повітрі висів густий запах перепаленої кави.

Олег навіть не обернувся на звук їхніх кроків. Він лише коротко клацнув пальцем по клавіші пробілу, змушуючи картинку на екрані ожити.

— Дивіться сюди, — без жодних передмов кинув він. — Це чистий оригінал із камери приватного банку. Вони минулого місяця поставили нову німецьку оптику. Тут видно кожну тріщину на лобовому.

Ксюша підійшла ближче, відчуваючи, як миттєво повернувся той самий ранковий нервовий стан. Відео було бездоганної якості. Жодного бруду, жодних піксельних квадратів — новий білий Porsche Cayenne виплив із суцільної стіни зливи так чітко, наче його знімали в павільйоні. Машина на шаленій швидкості летіла прямо на гранітний ґанок філармонії, підминаючи під себе калюжі й піднімаючи двометрові брудні хвилі. За кермом, міцно вчепившись у шкіряне обплетення і подавшись усім тілом уперед, сиділа Адель. Вона чітко бачила, куди наїжджає колесом.

— Вона не просто пролетіла повз, — Олег швидким рухом крутанув коліщатко миші, перемикаючи вікна реєстраторів. Його пальці буквально літали по клавіатурі. — Я провів її далі, по всьому кварталу за міськими камерами. Дивіться, що відбувається через двісті метрів. Вона звертає в темний завулок біля арки, вимикає габарити й повністю гасить світло. Стоїть. Чекає.

Екран моргнув, змінюючи ракурс на сусідню вулицю. З глибини двору, маневруючи між калюжами, до Porsche підійшов чоловік. Камера банку вихопила його профіль, коли він на секунду підняв голову до ліхтаря. Це був Едік. Його пом'ятий піджак був розстебнутий, він нервово озирнувся, смикнув ручку пасажирських дверей і зник у темному салоні автівки.

— Але це так, прелюдія, — Олег раптом зупинив рух миші й подивився на Ярослава. В його погляді не було й сліду тріумфу — тільки якась насторога. — Я зробив відмотку назад. Хронометраж — рівно через десять хвилин після того, як ви вийшли на ґанок.

Екран знову пішов дрібними сірими смугами і зафіксував картинку. Філармонія. Пожежні двері збоку будівлі повільно прочиняються. Едік вислизає на вулицю, ховаючись від дощу під навісом сходів. Але він не йде. Він зупиняється, нервово переступаючи з ноги на ногу, і дістає цигарку. Навіть крізь дощ було видно, як тремтять його пальці, коли він намагається запалити сірник.

І в цей момент у кадрі з'являється вона. Дівчина йшла з боку проспекту, впевнено тримаючи над головою тонку чорну парасольку. Навіть у цій зливі вона примудрялася виглядати бездоганно: дорога світла куртка з високим коміром, ідеальна постава, стрункі ноги в темних вузьких джинсах. Вона підійшла майже впритул до Едіка, змусивши його зробити крок назад у тінь. Камера банку плавно повернулася слідом за рухом об'єкта, автоматично вирівнюючи фокус. Світло від кутового ліхтаря впало прямо на її обличчя.

Ксюша мимоволі подалася вперед, майже торкаючись холодного монітора кінчиками пальців. Вона вдивлялася в ці тонкі, правильні риси обличчя, в це ідеально укладене русяве волосся, яке не взяла жодна волога. Жіноча інтуїція всередині миттєво забила на сполох, хоча вона ні разу в житті не бачила цю людину.

— Хто це? — тихо запитала вона. Голос пролунав занадто різко в тиші кабінету. Вона озирнулася на Олега, але той раптом зам’явся.

Він опустив очі, почав крутити в руках ковпачок від маркера і переглянувся з директором. Ця пауза тривала занадто довго, стаючи майже фізично відчутною.

— Це Ірина, — тихо, але дивовижно спокійно сказав Ярослав.

Ксюша різко повернула голову до нього. Ярослав стояв поруч, спершись рукою на край столу, і його пальці так сильно впилися в дубову поверхню, що нігті побіліли. Його обличчя вмить посіріло, а під очима залягли глибокі тіні. Його минуле, його найглибша рана — дівчина, яка колись зламала його й змусила закритися в інженерному панцирі — зараз стояла на екрані міської камери поруч із Едіком.

На відео Ірина щось швидко, емоційно говорила, її губи рухалися в рваному ритмі. Едік слухав, опустивши голову, наче підлеглий на килимі у начальника. Потім дівчина повільно розстібнула невелику дизайнерську сумочку на ремені, дістала звідти темний прямокутний конверт і майже презирливим рухом сунула його в кишеню його піджака. Ту саму кишеню, з якої Едік за п'ять хвилин до цього витягував зім'яті купюри для прибиральниці. Вона щось додала наостанок, круто розвернулася і швидким кроком пішла геть, розчиняючись у сутінках Подолу.

— Але це ще не весь фінал нашого кіно, — Олег тихо кашлянув, намагаючись розбити цю тишу, і знову крутанув коліщатко миші на хвилину вперед. — Дивіться, хто йде слідом за нею.

Повз Едіка, який усе ще стояв на сходах і роздивлявся отриманий конверт, човгаючи ногами, пройшла баба Ніна. Вона несла в руці те саме цинкове відро. На секунду жінка зупинилася, абсолютно по-свйські помахала Едіку рукою, щось кинула йому на ходу і спокійно зайшла всередину будівлі через службовий вихід.

— Ну звісно, — прошепотіла Ксюша. Всередині неї все переверталося від гидоти й образи. — Баба Ніна в справі. Весь цей її спектакль зі шваброю і брудною водою прямо перед... перед поцілунком... Вона просто відпрацьовувала свій гонорар. Огидно. Як же це все огидно...

Вона опустила голову, відчуваючи, як руки знову починають дрібно тремтіти. Вся ситуація  була продумана до дрібниць. Кожен рух, кожен крок — усе було прораховано. Вони хотіли не просто зірвати зустріч, вони хотіли розмазати їх, знищити будь-яку спробу бути щасливими.

Ярослав зняв окуляри і поклав їх на стіл поруч із роздруківками. В його очах застиг лід. Всі привиди, від яких він так довго тікав, зібралися в одному кадровому вікні. Едік, Адель, прибиральниця і людина, яка колись навчила його не вірити людям.