Глава 34

Ярослав дивився на Ксенію, і вся його колишня реальність, вибудувана на сухих цифрах, остаточно розмивалася. Більше не було потреби аналізувати, вираховувати відсотки ризику чи тримати оборону. Увесь його світ зараз звузився до цього затишного кутка, м’якого світла на її щоці та холодних пальців, які він так лагідно грів у своїй долоні.

Він трохи сильніше стиснув її руку, змушуючи підняти на нього очі.

— Ксю, — заговорив він, і його голос пролунав напрочуд твердо. — Пообіцяй мені, що ти більше не будеш думати про цю дурну стіну. Мені байдуже, що там прораховував твій колишній, і плювати, які пастки готує Едік. Я хочу, щоб ти почула мене зараз. Я нікому і ніколи не дам тебе в образу. І сам... сам я тебе теж ніколи не ображу. Більше жоден бруд до тебе не липнутиме. Я обіцяю.

Ксенія замерла. Вона вдивлялася в його обличчя через прозоре скло окулярів, наче намагалася відшукати там хоча б тінь підвоху, але натрапила на таку абсолютну щирість, від якої всередині все перевернулося. Зітхання полегшення зірвалося з її губ, і на обличчі з’явилася слабка, неймовірно ніжна посмішка. Вона шмигнула носом, опустила погляд на їхні переплетені руки і ледь чутно, майже невагомо стиснула його пальці у відповідь, приймаючи цю обіцянку. Все тіло нарешті відпустило напругу.

І саме в цю секундну ідилію, коли між ними зникли останні бар'єри, безцеремонно розірвав різкий звук. На дубовій стільниці замиготів і загарчав телефон Ярослава, підстрибуючи на скатертині й буквально ріжучи напівтемряву яскравим екраном. На дисплеї світилося ім'я Олега.

Ярослав заплющив очі, намагаючись стримати роздратування, але руку Ксенії так і не випустив. Він схопив апарат вільною рукою і притиснув до вуха.

— Олегу, сподіваюся, наш офіс горить, інакше я тебе приб'ю, — процідив він у слухавку.

— Шеф, я все розумію — побачення, романтика, чай і все таке, — голос Олега в слухавці аж захлинався від збудження, слова летіли кулеметною чергою. — Я чесно намагався дотерпіти до ранку, щоб не псувати тобі вечір. Але тут таке... Коротше, кидайте все і терміново дуйте назад в офіс. Мій знайомий щойно скинув оригінал відео з камери банку. У нас є стовідсоткова інфа, і ти просто зобов'язаний побачити це обличчя прямо зараз. Ми всі офігіли. Чекаю.

Ярослав повільно опустив руку з телефоном. Обличчя вмить зблідло, а погляд знову став суворим і непроникним.

— Що трапилося? — тихо запитала Ксю.

Вона так і не випустила його пальців, але тепер її долоня знову стала холодною. Вона пильно вдивлялася в його очі, намагаючись зловити бодай натяк на те, що щойно сказав у слухавку Олег.

Ярослав сильніше стиснув її руку, даючи ту саму впевненість, яку щойно пообіцяв.

— Нам терміново треба в офіс. Вибач, Ксю... — його голос вібрував від стриманого нерву. — Ми маємо знищити всі привиди з минулого. Саме сьогодні.

Ксенія не ставвила зайвих питань. Вона просто кивнула, миттєво зчитуючи масштаб катастрофи за його тоном. Ярослав швидко, майже не дивлячись на екран термінала, розрахувався, підвівся і подав їй руку, допомагаючи піднятися з глибокого крісла.

Вони швидко вийшли на вулицю, де їх зустрів нічний Київ. Місто дихало сирою прохолодою, асфальт блищав від глянцевих відблисків жовтих ліхтарів, а дрібна мжичка знову липла до обличчя, наче намагалася уповільнити їхній біг. Але уповільнюватися ніхто не збирався.

Ярослав зняв машину із сигналізації, відчинив перед Ксю пасажирські двері, дочекався, поки вона сховається в салоні, і за секунду сам опинився за кермом. Двигун завівся з глухим риком. Автівка зірвалася з місця, втискаючи їх у шкіряні сидіння й розрізаючи фарами темряву порожніх столичних провулків.

За вікнами миготіли розмиті, примарні силуети будинків, світлофори осяювали салон то тривожним червоним, то холодним зеленим світлом. В машині панувала тиша, в якій виразно чулося лише прискорене дихання Ксенії та глухий стукіт коліс по бруківці.

Кожен із них зараз був наодинці зі своїми думками.

Ярослав міцно стискав кермо. Всередині нього все кипіло від люті. Едік. Аделька. Хто б там не сидів за кермом того білого Porsche, вони перейшли межу. Вони залізли в його особисте життя, вони змусили плакати дівчину, яка стала для нього дорожчою за всі патенти й мільйонні контракти у світі. І якщо Олег дійсно знайшов чіткі кадри — пощади не буде нікому.

Ксюша сиділа поруч, обхопивши себе руками за плечі й до болю кусаючи губу. Її думки хаотично крутилися навколо слів про «привиди з минулого». Невже це її колишній продюсер? Невже Едік знайшов спосіб витягнути той старий бруд, який вона так довго й боляче випалювала з власного серця? Страх перед невідомим липкою стрічкою сковував горло, але коли вона кидала погляд на суворий, непохитний профіль Ярослава, їй ставало легше. Вона розуміла: біля цієї людини їй більше не доведеться воювати самотужки.

Київ летів їм назустріч брудними калюжами, шурхотом шин та нічними вогнями мостів. Напруга в салоні досягла максимуму, стрілка спідометра невблаганно повзла вгору. Вони обоє відчували: ця божевільна неділя не може закінчитися просто так. Усе має вирішитися саме сьогодні. Прямо зараз, у порожньому офісі під пильним поглядом міських камер.