Глава 33

Ксенія довго мовчала, розглядаючи темні чаїнки на дні своєї чашки. Вона повільно обертала її в долонях, ніби намагалася зігріти пальці, які раптом знову стали холодними. Бурштинове світло ресторанного бра м’яко підкреслювало її профіль, і Ярослав помітив, як важко вона підбирає слова. Весь її звичний блогерський арсенал — швидкі репліки, легкі посмішки та вміння миттєво віджартуватися — зараз повністю відмовив.

— Знаєш... — нарешті тихо заговорила вона, не підводячи очей. Її голос звунав глухо, майже невагомо. — Ти сховався від болю в цифрах і графіках. Це хоча б красиво. Ти вибудував систему. А я... я просто завалила свій захист усім підряд, що траплялося під руку. Роботою, трендами, цим дурним ТікТоком, нескінченними зйомками до ранку. Аби тільки не залишатися в тиші. Бо в тиші починаєш думати.

Вона зробила ще один повільний ковток, заплющила на мить очі й випустила легке, втомлене зітхання.

— Ти запитав, чому я сама і від чого захищаюся. Проблем із залицяльниками, кажеш, немає? — на її губах з’явилася гірка, ледь помітна усмішка. — Вони бачать картинку, Ярославе. Яскрава Ксю, яка завжди в гуморі, у якої тисячі підписників, яка генерує контент і створює відчуття вічного свята. Їм подобається цей бренд. Вони хочуть грітися в цьому світлі, але ніхто з них жодного разу не запитав, що відбувається, коли камера вимикається і софіти гаснуть.

Вона нарешті підняла на нього погляд — відкритий, ранимий, без жодного натяку на колишній виклик.

— Два роки тому в моєму житті був чоловік. Не просто залицяльник — я думала, це та сама людина, з якою можна будувати щось справжнє. Він був моїм першим продюсером, допомагав мені на самому початку. Я довіряла йому більше, ніж собі. Мені здавалося, що це ідеальний союз, де є і почуття, і спільна справа. А потім... потім я випадково дізналася, що для нього я була просто успішним бізнес-проєктом. Красивою конячкою, яка приносить гроші й охоплення. Він не просто зраджував мене за моєю спиною з іншими дівчатами з нашої ж тусовки — він паралельно виводив гроші з моїх рекламних контрактів на свої рахунки. Коли я спробувала поговорити, він просто посміявся мені в обличчя і сказав, що без нього я нічого не варта. Що я просто пуста обгортка, яку він створив.

Ксюша шмигнула носом і тильним боком долоні швидко витерла куточок ока. Ярослав відчув, як у нього всередині знову все стислося від глухого гніву на того, кого він навіть не знав.

— Це було так гидко, Ярославе, — тихо продовжила вона, і її пальці сильніше стиснули тепле скло чашки. — Мене наче вивернули навиворіт і викинули на смітник. Я тоді ледь не закрила блог, взагалі нічого не хотіла. І саме тоді я пообіцяла собі: більше ніхто й ніколи не отримає доступу до моїх емоцій. Ніхто не підійде так близько, щоб мати можливість мене зламати. Я стала параноїком. Будь-який прояв уваги, будь-який гарний жест від чоловіка я тепер розглядаю як приховану загрозу. Спроба маніпуляції, пошук вигоди, черговий обман — мій мозок миттєво вмикає цей фільтр.

Вона опустила голову, плечі її злегка здригнулися від глибокого видиху. Полегшення від того, що вона нарешті вимовила це вголос, м’якою хвилею розлилося по тілу.

— Тому, коли з’явився ти зі своїми суворими правилами, договорами та патентами, мені стало простіше. З тобою було зрозуміло: ти ворог, ти бізнес-суперник, від тебе треба захищатися. Це була звична, комфортна війна. Але коли ти притяг ці білі троянди... коли ти прийшов учора вночі з цією нещасною картоплею з «Пузатої хати» і просто обійняв мене... — вона знову поглянула на нього, і в її очах спалахнули ті самі живі, теплі іскри. — Моя система безпеки видала повний збій. Бо проти твоїх формул у мене були аргументи. А проти твоєї щирості — немає жодного. Мені просто дуже страшно, Ольшанський. Страшно знову повірити й розбитися об ту саму стіну.

Вона замовкла. В кутку ресторану повисла тиша, в якій більше не залишилося жодного захисту — лише чиста правда.

Ярослав повільно протягнув руку через дубову стільницю. Його тепла долоня обережно накрила її холодні пальці, а потім він м’яко, але надійно переплів їх зі своїми. Ксенія не забрала руку. Вона ледь помітно, судорожно видихнула й подалася назустріч цьому теплу, дозволяючи собі нарешті розслабитися.

Він мовчав. У цю хвилину слова були б занадто грубими й зайвими. Ярослав просто дивився на неї, і всередині нього підіймалася така потужна хвиля ніжності, якої він не відчував ніколи у своєму прорахованому житті. Він замилувався тим, як м'яке жовте світло бра лягало на її тонкий профіль, як у розширенних зіницях відбивалися вогні нічного міста за вікном, і як затишно вона ховалася у своєму величезному светрі. Ця дівчина, яка щодня з посмішкою виходила до тисяч людей на екранах, зараз сиділа перед ним — беззахисна, втомлена, зі шмигаючим носом і розпатланим русявим волоссям, що пахло лісовою м’ятою. І в цьому справжньому хаосі її душі вона була прекрасна.

Його пальці ледь відчутно погладили її долоню, заспокоюючи, забираючи собі весь її застарілий біль. Серце Ярослава калатало десь у горлі. Він раптом чітко усвідомив, що більше ніколи не дозволить нікому зробити їй боляче. Тонка шкіра її руки гріла його власну долоню, і це просте фізичне відчуття близькості виявилося сильнішим за всі доводи його розуму. Вони сиділи в напівтемряві ресторану, міцно тримаючись за руки, і весь навколишній світ із його проблемами нарешті здався їм далеким і неважливим.