Глава 32

Ксенія довго не наважувалася. Вона опустила погляд на стіл, де в теплому колі від свічки лежав скромний букет ромашок. Її тонкі пальці повільно, майже невагомо м'яли ніжні білі пелюстки, наче намагалися знайти в цьому монотонному русі правильні слова. Свічка тихо потріскувала, і цей звук у затишній тиші ресторанного куточка здавався дивовижно затишним.

Ярослав сидів нерухомо. Його плечі під джемпером залишалися напруженими, а погляд без окулярів став настороженим. Він чекав на удар, хоча ця дівчина ніколи не давала йому приводу сумніватися в собі.

Врешті-решт Ксюша глибоко вдихнула, відпустила понівечену квітку і прямо подивилася йому в очі.

— От скажи мені, Ольшанський... Ти ж такий симпатичний парубок. Ну справді. І голова на плечах є, і бізнес вдалий побудував, два мільйони євро он на рахунку компанії лежать. Але чому ти сам? Мені справді це дуже цікаво.

Вона відпила трохи чаю, м'яко повернула чашку на дубову стільницю і, спершись підборіддям на долоню, подивилася на нього. Її русяве волосся, звільнене від суворого офісного вузла, тепер м'якими пасмами падало на плечі її смарагдового светра. Ксюша набрала в легені повітря, готуючись поставити питання, яке мучило її весь цей час.

— Ольшанський, — тихо покликала вона. Голос після цілого дня роботи лунав із ледь помітною втомою. Ярослав підвів голову, зустрівшись із її прямим, вичікувальним поглядом. — Весь цей тиждень ти запевняв мене, що керуєшся виключно логікою. Навіть графіки якісь будував. Але те, що ти влаштував у філармонії... Та й учора у мене в кімнаті. Це ж зовсім не про формули. А тепер серйозно, Ярославе. Розкажи мені. Чому ти так затято ховаєшся за цим своїм непроникним виглядом? Від кого ти збудував ці стіни?

Ярослав раптом насупився. Його брови зійшлися на переніссі, а обличчя вмить повернуло собі той самий суровий, абсолютно холодний вираз, яким він зазвичай зустрічав найжорсткіші аудиторські перевірки чи суди. Напруга в їхньому кутку зали стала такою щільною, що навіть тиха гітарна музика, яка ліниво лилася з динаміків під стелею, здавалося, взяла фальшиву ноту.

Він повільно нахилився вперед, спершись ліктями об стіл, і заговорив своїм баритоном, від якого у Ксенії миттєво побігли дрібні, щемливі мурашки по шкірі:

— Дівчино, ти лізеш на чужу таємну територію. Тепер, згідно з внутрішнім протоколом безпеки нашої компанії, я буду вимушений тебе прибрати.

Ксюша на секунду застигла, розімкнувши губи й переставши дихати від його раптового прокурорського тону. Вона вдивлялася в його очі, намагаючись зрозуміти, чи він це серйозно. Ярослав витримав цю паузу ще рівно три секунди, не зводячи з неї пильного погляду, після чого в куточках його рота нарешті з'явилася ледь помітна, суто хлопчикова, тепла посмішка, а в очах спалахнули кумедні іскри.

— Прибрати з цього закладу, — уточнив він, м'яко відкидаючись на спинку крісла і розтискаючи пальці. — І перевезти в інше секретне місце. Наприклад, на дев'ятнадцятий поверх, ближче до твоїх еквадорських троянд. Тому що людина, яка дізнається про мої особисті алгоритми, автоматично стає співучасником мого безсоння.

Ксенія спочатку кілька разів кліпнула очама від такого різкого емоційного маневру, а потім голосно засміялася своїм щирим і дзвінким сміхом. Цей сміх остаточно змив із її обличчя залишки тривоги та напруги.

— Ольшанський! — крізь сміх вигукнула вона, легенько штовхнувши його в лікоть. — Ну ти й шпигун! Я вже подумала, що ти мне зараз підписку про невиїзд із під'їзду витягнеш і змусиш кров'ю підписати!

Ярослав тихо засміявся разом із нею. Це був дивний момент — він відчував, як багаторічні, ретельно вибудувані стіни його захисту просто безпорадно розчиняються під цим її сміхом, як крига під весняним сонцем. Він знову трохи подався вперед, але тепер його обличчя стало іншим — відкритим, м'яким і серйозним. Він зняв окуляри, поклав їх на скатертину й утомлено потер перенісся.

— А якщо серйозно, Ксю... — Його голос упав до напівшепоту. — Я просто дуже боявся програвати й виглядати безпорадно. Колись дуже давно, ще в студентські роки, я був закоханий. Наївно, щиро, так, як буває тільки вперше. Здавалося, що це на все життя. Але дівчина обрала іншого — того, хто міг запропонувати їй вдале, яскраве і забезпечене життя саме зараз, не чекаючи, поки я закінчу університет і чогось досягну. Мені тоді чітко дали зрозуміти, що мої почуття нічого не варті, якщо вони не підкріплені цифрами на рахунку. Це було... трішки боляче. І саме тоді я вирішил, що більше ніколи не дозволю емоціям керувати моїм життям. Зачинив серце, прорахував усі ризики й перетворився на суху, передбачувану людину. Доки не зустрів одну блогерку з її рожевим зайцем, яка перевернула все догори дриґом.

Він замовк, даючи своїм словам осісти в тиші кімнати. Ксюша перестала посміхатися. Вона дивилася на нього зовсім іншими очама — в них більше не було піддражнювання, лише розуміння. Вона мимоволі перевела погляд на його руки, які зараз спокійно лежали на столі, і їй шалено захотілося торкнутися його пальців.

Ярослав тим часом уважно вдивлявся в її обличчя.

— Я відкрився тобі, Ксю. А тепер твоя черга. Як щодо тебе? Що за таємниці гризуть тебе зсередини, чому ти сама? Адже проблем із залицяльниками у тебе точно немає, я ж бачу, як на тебе дивляться. Від чого так затято захищаєшся ти?

Ксенія повільно забрала руку від підборіддя й опустила погляд на свою чашку, в якій уже перестала підійматися пара. Атмосфера за столом змінилася, ставши інтимною й крихкою, наче тонке скло. Вона мовчала кілька довгих секунд, і Ярослав терпляче чекав, не квапячи її, лише слухаючи, як за вікном шурхотить шинами поодинока машина і осінній дощ барабанить по склу, змиваючи всю денну втому.