Глава 31

Машина м'яко зупинилася біля невеликого двоповерхового будинку, що сховався на одній із тих тихих, затінених старими деревами вуличок Києва, де час ніби уповільнює свій біг. Тут не було кричущих неонових вивісок, які б'ють по очах, чи пафосних швейцарів у лівреях, що змушують почуватися ніяково. Лише проста дерев'яна табличка біля входу з теплою, ледве помітною підсвіткою обіцяла спокій. Коли Ярослав відчинив дубові двері, пропускаючи Ксенію вперед, їх миттєво огорнуло густе, майже домашнє тепло, просякнуте затишком.

Усередині панував приглушений бурштиновий напівморок. Маленькі столики стояли на солідній відстані один від одного — власники явно дбали про приватність гостей, розділивши простір високими глиняними глеками з сухоцвітами та важкими лляними фіранками. Замість гучної сучасної музики десь під стелею ледь чутно, на самій межі сприйняття, перебирала струни акустична гітара. Цей живий, ледь вловимий фон створював дивовижне відчуття захищеності. У повітрі смачно пахло свіжоспеченим житнім хлібом та корицею.

Вони сіли у самому кутку, біля великого вікна, за яким вечірнє місто повільно розчинялося в сизих сутінках, запалюючи перші ліхтарі. Ксенія обережно поклала свій маленький букет ромашок на край столу, прямо поруч із глиняним свічником. Коротка свічка вже горіла, і її крихітне жовте полум’я м'яко підсвічувало її очі, додаючи погляду особливої глибини та м'якості. Вона зняла свій об'ємний смарагдовий светр, залишаючись у простій білій футболці, яка тепер здавалася дивовижно яскравою в цьому приглушеному напівмороці закладу.

Ярослав повільно зняв окуляри, поклав їх на серветку і вперше за весь цей довгий, божевільний понеділок дозволив собі видихнути. Без звичного ділового костюма, у простому чорному джемпері, він виглядав зовсім інакше — великим, спокійним і якимось дуже зрозумілим, домашнім чоловіком.

Офіціант без зайвих слів і розпитувань приніс їм гарячий чай у глиняному чайнику та запечене м'ясо з овочами, від якого йшла пара. Все було настільки просто, буденно і по-справжньому, що Ярославу на якусь мить здалося, ніби всіх цих мільйонів підписників, нескінченних суперечок з Едіком та заблокованих інвестиційних рахунків ніколи не існувало. Була тільки ця затишна кімната, ледве вловимий запах польових квітів і дівчина навпроти.

Протягом перших двадцяти хвилин між ними панувала дивовижна тиша. Але це не була та німа, напружена тиша образи, яка ще вчора душила їх у салоні лімузина. Це був той самий рідкісний, комфортний резонанс, коли людям не потрібно терміново вигадувати штучні репліки, аби просто заповнити простір. Вони їли й час від часу просто дивилися одне на одного.

Ярослав ловив себе на думці, що залишивши за дверима свої інженерні таблиці та графіки, він нарешті бачить Ксенію справжньою. У теплому світлі свічки її русяве волосся здавалося золотавим, а ластовиння на носі, яке вона більше не намагалася сховати під щільним макіяжем, виглядало неймовірно зворушливо. Вона повільно пила чай, гріючи долоні об теплу чашку, і в кожному її русі панувала така спокійна м'якість, якої він ніколи не помічав під час її мільйонних ТікТок-ефірів.

Ксенія теж не зводила з нього очей. Вона пильно вдивлялася в його обличчя, помічаючи дрібні, ледве помітні зморшки навколо очей, які з'являлися лише тоді, коли він щиро посміхався, і розслаблену лінію щелепи. Він більше не намагався контролювати все навколо чи прораховувати ризики. Чоловік, який сидів навпроти, просто ділив з нею вечерю, і це раптове передчуття спокою гріло її сильніше, за гарячу порцеляну в пальцях.

В якийсь момент Ксенія повільно поставила чашку на стіл, випрямилася і глибоко, ніби збираючись із силами, вдихнула повітря, яке вмить здалося занадто густи. Її бурштинoві очі стали серйозними, а пальці почали повільно крутити тонку білу пелюстку квітки, видаючи легке хвилювання.

— Ярославе... — тихо заговорила вона, не підводячи очей від вогника свічки. — Я хочу поставити тобі одне незручне питання. Якщо ти не захочеш відповідати — я все зрозумію і не буду наполягати.

Ярослав відчув, як усередині все підібралося. Його плечі під чорним трикотажем в одну секунду знову напружилися, а пальці, що тримали виделку, завмерли в повітрі. Вся його внутрішня броня, яка щойно перебувала в стані блаженного спокою, звично зреагувала на потенційну небезпеку. Він повільно повернув до неї голову. Без окулярів його погляд став зібраним і зосередженим. У грудях неприємно стислося від раптового побоювання, що цей ідеальний, такий крихкий вечір зараз може знову розсипатися на шматки через якусь нову, непередбачувану розмову.

— Я слухаю тебе, Ксю, — тихо промовив він, стримуючи хвилювання в голосі й не зводячи з неї пильного погляду.