Глава 28

У двері квартири тихо, але наполегливо постукали. Ксюша здригнулася на своєму пуфі, поспіхом витерла щоку долонею і повільно пішла відчиняти. На порозі стояв Ярослав. Він уже перевдягнувся у простий чорний джемпер, але комір сорочки під ним усе ще був пом’ятим. У руках він обережно тримав глибоку тарілку, накриту фольгою, від якої йшла ледь помітна пара, та дві скляні чашки з гарячим чаєм.

— Я приніс чай, Ксю, — тихо сказав він, переступаючи поріг. — І запечену картоплю. Тобі треба поїсти, ти ж нічого зранку в рот не брала. Хотів би збрехати, що сам приготував... Але ні, просто замовив у «Пузатій хаті».

Ксенія мовчки відступила, пропускаючи його. Ярослав пройшов на кухню і поставив тарілку на великий стійковий острів, прямо поруч із величезною білою стіною з троянд, яка окупувала половину кімнати. Запах свіжих квітів умить змішався з ароматом гарячої вечері.

Ксюша сіла на високий стілець, обхопила чашку теплими долонями і довго дивилася на пару, що піднімалася над водою.

— Знаєш, Ярославе... — повільно заговорила вона. — Мені здається, нам обом треба побути на відстані. Мабуть... якщо все з самого початку йде так важко, то це просто знак. Знак, що не треба далі битися головою об цю стіну. Я так утомилася воювати — і з тобою, і за тебе, і проти всього цього бруду навколо. Навіщо ламати себе, якщо кожна спроба бути разом приносить тільки нерви?

Ярослав повільно поставив свою чашку. Він дивився на її бліде обличчя, на ці втомлені очі, і вся його логіка, яка роками захищала його від світу, остаточно розсипалася.

— Ксю, — він зробив крок назустріч. Його низький баритон звучав дивовижно м'яко. — Цей тиждень справді схожий на суцільну смугу перешкод. Я вигадав купу дурних інструкцій, замовив цей безглуздий лімузин, філармонію... Я намагався прорахувати все формулами, тому що просто злякався. Злякався того, як сильно ти мені дорога.

Він нахилився трохи ближче, дивлячись їй прямо в очі.

— Давай забудемо про патенти, Едіка та ТікТок. Завтра ми закриємо цей контракт із німцями, а післязавтра... післязавтра я запрошую тебе на найзвичайнішу вечерю в найпростіший ресторан міста. Як звичайних людей. Без лімузинів, без приватних залів і без жодних інженерних планів. Тільки ти і я. Згодна?

Ксюша підняла на нього очі, вдивляючись у його обличчя через скло окулярів, і на її губах уперше за вечір з'явилася слабка, але дуже тепла посмішка.

— Як звичайні люди, кажеш? — тихо запитала вона, шмигнувши носом. — Без штангенциркуля для квітів?

— Без жодних приладів, Ксю, — Ярослав ледь помітно посміхнувся у відповідь. — Обіцяю.

— Добре, — Ксенія повільно кивнула, відчуваючи, як важка тривога нарешті відпускає її. — Я згодна.

Ярослав повільно протягнув руки, притиснув її до себе і міцно, надійно обняв, ховаючи від усього світу під м'яким світлом лампи. Вона заплющила очі, втискаючись обличчям у його чорний джемпер. Ярослав підняв руку, його пальці легко, майже невагомо торкнулися її щоки. В цій тиші дев'ятнадцятого поверху всі їхні страхи та проблеми раптом здалися дивовижно далекими.

Він повільно відсторонився, але рук з її плечей не зняв. Погляд Ольшанського ковзнув по її тонких зап'ястях, а потім зупинився на недоторканій тарілці.

— Сідай,  хоча б чай попий, поки не охолов. Ми ж так і не повечеряли.

Ярослав розвернувся і спробував сісти на єдине вільне м'яке крісло біля кухонного острова. Але його план миттєво зіткнувся з непередбачуваною перешкодою. Величезний оберемок троянд, який за ці кілька годин у теплі розпустився на повну силу, поводився як повноцінний загарбник території. Важкі, щільні бутони на товстих стеблах нахабно вивалилися за межі стійки і тепер без жодних церемоній упиралися йому прямо в ліве плече та лопатку.

Ярослав насупився. Спробував сісти рівніше, вирівнявши спину, але гігантський букет знову м'яко, але наполегливо штовхнув його в бік. Кандидат технічних наук Ольшанський з абсолютно дитячим зніяковінням зробив обережний рух праворуч. Квіти знову зсунулися слідом, шуршачи вологим листям і буквально випихаючи його на самий край сидіння.

Ксюша спочатку з подивом спостерігала за цією безглуздою дуеллю між директором та його ж власним подарунком. Побачивши, як Ярослав раз по раз кумедно зсувається на кілька сантиметрів, намагаючись зберегти серйозний вираз обличчя і паралельно не пом'яти ніжні пелюстки, Ксенія не витримала. Весь її напружений день остаточно розчинився в цьому моменті. Дівчина притиснула долоні до рота і голосно засміялася своїм щирим, дзвінким сміхом.

— Ольшанський! — крізь сльози вигукнула вона, дивлячись, як він знову судорожно балансує на краєчку стільця. — Твої троянди... Боже, вони ж повністю перейняли твій характер! Окупували мою студію і тепер тримають контроль над периметром! Сідай уже ближче до мене, занудо, інакше вони тебе просто на підлогу виштовхнуть!

Ярослав подивився на дівчину, на ці до болю знайомі бісики в очах, які нарешті повернулися на своє місце, і його власні губи повільно розпливлися в м'якій посмішці.