Глава 26

Ксю зачинила за собою двері квартири й притулилася до них спиною. Все. Сили закінчилися. У квартирі було темно й тихо, але ця тиша хоча б не тиснула на мізки. Шкіра покрилася сиротами — джинси наскрізь просякли холодною зливою, а пальці на ногах зовсім заклякли. Вона нервовим рухом скинула кросівки, прямо в коридорі стягнула важкий, вогкий смарагдовий светр, шпурнула його на підлогу і натягнула першу ліпшу суху річ — стару білу футболку, яка висіла на ній як мішок. Але в ній принаймні було тепло.

Вона пройшла в кімнату, навіть не тягнучись до вимикача. Навіщо? Тут і так усе було видно. Її затишна робоча студія перетворилася на якісь дикі тропічні джунглі. Величезний, божевільний оберемок із дев'яносто дев'яти білих троянд, який Ярослав притяг перед виїздом,остаточно відігрівся в кімнатному теплі й розпустився на повну силу. Квіти буквально задушили простір. Вони нахабно окупували знімальний стіл, закрили собою стійку з камерами, закрили собою штативи. У ніс з розгону вдарив такий густий, солодкий і аж нудотний аромат пелюсток, що від нього миттєво запаморочилося в голові, повністю заглушивши звичний запах її м'ятного шампуню.

Ксю вмостилась на великий м'який пуф у кутку, підібгала під себе замерзлі ноги й обхопила коліна руками. Вона дивилася на цю білу квіткову стіну, і всередині все стискалося від дивного коктейлю почуттів.

Ярослав. Ну який же він дурень. І який же він... справжній. Весь цей клятий тиждень вона щиро його не розуміла. Вважала сухим, прорахованим роботом, у якого замість серця — операційна система, а замість почуттів — інженерні формули. Але там, на порожній сцені філармонії, коли він обійняв її... Боже, його руки тремтіли. Цей його зазвичай упевнений, владний образ раптом дав тріщину, його голос бринів такою дикою, живою ранимістю. Весь його ідеальний панцир просто розлетівся на друзки. Ксю вперше побачила за цим маскарадом чоловіка, який насправді так само боїться хаосу, так само губиться, але який розібрався в її смаках, орендував кляту філармонію, вивалив купу грошей за цей смішний гігантський лімузин і притяг букет, через який тепер не проштовхнутися в кімнаті. Він намагався. Заради неї.

Вона міцніше притиснула коліна до грудей і заплющила очі, відчуваючи, як по щоці нарешті поповзла гаряча, пекуча сльоза. Усе. Образи більше не було. Вона просто вигоріла, зникла, залишивши після себе якусь щемливу, лякаючу порожнечу. Разом із цією сльозою всередину заповз липкий сумнів. Ксю подивилася на заставлений технікою куток, який зараз задихався під вагою білих троянд. Завтра ранок. Завтра контракт. Те, до чого вона йшла стільки місяців, стиснувши зуби, закресливши особисте життя, не вилазячи зі студії. Переговори, графіки, зобов'язання.

А чи потрібен їй взагалі Ярослав? Чи потрібен їй весь цей хаос, який він приніс у її життя? Кожен крок поруч із ним перетворювався на якусь нескінченну смугу перешкод. Спочатку ці дурні непорозуміння, потім образи, тепер Едік зі своїми вічними кознями, якісь божевільні жести з філармонією й лімузинами. Якщо з самого початку все йде шкереберть, якщо кожна спроба бути разом вимагає стільки нервів і сил, то, може, це просто знак? Знак, що не варто далі битися головою об цю стіну?

Вона так утомилася воювати. І з ним, і за нього, і проти всього світу. Навіщо ламати себе через коліно, навіщо терпіти цю напругу, якщо можна просто повернутися до своєї звичної, зрозумілої рутини? До завтрашнього контракту, де все чітко, прозоро і де немає місця цим дурним емоційним гойдалкам.

Під ложечкою досі нудило від страху перед ранком. Але тепло його долонь, здавалося, пропекло тонку тканину футболки і гріло шкіру досі, наче на зло всім логічним доводам її розуму. Ксю шмигнула носом, витерла щоку тильним боком долоні й тихо прошепотіла у темряву кімнати:

— Ну і навіщо це все?..