Глава 25

Дубові двері філармонії із стукотом зачинилися за Ярославом та Ксю, відрізаючи їх від порожнього залу. У величезному приміщенні миттєво оселилася та особлива, майже містична тиша, яка буває в театрах після концертів. Золочений декор бляк у сутінках, а в повітрі завис солодкуватий запах каніфолі, старого дерева та хлорки. З кутка долинало ритмічне, хлюпаюче чавкання — баба Ніна з розмаху викручувала брудну ганчірку над цинковим відром. Вода стікала з гучним дзижчанням, що луною розносилося під високою стелею.

З-за оксамитової куліси на сцену вислизнула тінь. Едік. Його зазвичай бездоганний вигляд зараз викликав жаль: дорогий піджак перекосився й пом'явся на ліктях, верхній ґудзик сорочки був із м'ясом вирваний, а комір безладно розстебнутий. Проте на обличчі, попри втому, грала тріумфуюча посмішка. Намагаючись не цокати туфлями по лакованому паркету, він майже безшумно підійшов до прибиральниці. Нервовим рухом озирнувся на темний вихід і заліз у внутрішню кишеню.

— Тримай, баб Ніно, —кинув він, суючи їй у мокру руку кілька зім'ятих  купюр. — Все пройшло ідеально.

Жінка навіть не глянула на номінал. Із спритністю, яка зовсім не в'язалася з її поважним віком, вона перехопила папірці і миттєво сховаала їх у кишені запраного халата.

— Ох і справи у вас тут, Едіку, чисте кіно, — вона неквапливо поправила збиту набік хустку і хитро примружилася, киваючи в бік зачинених дверей. — Що, увів-таки красуню цей... в окулярах? Воно й зразу видно було — при грошах, кавалер. Зіпсувала я їм момент, як і просив, прямо перед поцілунком приперлася зі шваброю. Але для хорошого сусіда що не зробиш? То що там у вас за війна, га? Не поділили щось?

— Менше знаєш — краще спиш, баб Ніно, — обірвав її Едік. Його пальці з силою стиснули край роялю. Він помітно нервував, погляд блукав по порожніх рядах крісел. — Онука свого йди колисай і не лізь куди не треба. Все, твоя робота зроблена. Вільна.

Він стояв нерухомо, чекаючи, поки жінка з невдоволеним кректанням підхопить важке відро. Металева ручка жалібно скрипнула, і баба Ніна, човгаючи капцями, нарешті зникла в темному зіві коридору. Тільки-но за нею зачинилися двері, Едік судоромно перевів подих, ніби йому бракувало кисню. Він витягнув телефон. Екран різанув по очах холодним білим світлом. Пальці так тремтіли, що він двічі промазав повз потрібне ім'я в контактах. Нарешті притиснув апарат до вуха.

— Алло? — прошептав він у слухавку, інстинктивно втягуючи голову в плечі, хоча навколо нікого не було. — Вони виходять через центральний вестибюль. Так, прямо зараз. Будь напоготові. Не прогав їх, чуєш? Зроби все красиво.

Він мовчки вислухав коротку відповідь на тому кінці дроту, скинув виклик і повільно сховав телефон назад. Опустивши руку, він застиг, вдивляючись у глибину сцени, де в напівтемряві величною чорною брилою височів німий рояль.

— Вони моє життя зруйнували... — процідив він крізь зуби, і цей шепіт здався зловісно гучним у порожньому залі. Обличчя Едіка спотворилося від люті. — Судові позови, розірвані контракти, цей їхній святоша Левко... Все мені спаскудили. Викинули на вулицю, як паршивого собаку! А тепер що — хочуть триматися за ручки й бути щасливими? Ото вже ні.

Він знову посміхнувся, різким рухом смикнув лацкани пом'ятого піджака, повертаючи собі подобу контролю, і швидким кроком розчинився в густій тіні пожежного виходу.

Масивні двері філармонії зачинилися за їхніми спинами, і на героїв миттєво обрушився щільний потік подільської зливи. Вода стіною падала на гранітні сходи, перетворюючи спуск на слизький та блискучий схил. Ярослав однією рука розкрив велику чорну парасольку, намагаючись захистити Ксю від вітру, а іншою притримав її за лікоть. Вони зробили всього три кроки вниз, коли з-за повороту на шаленій швидкості вискочив білий позашляховик.

СПЛЕШ! БА-БАХ!

Каламутна хвиля брудної води злетіла з-під коліс автівки заввишки в людський зріст. Ярослав навіть не встиг виставити парасольку — брудний потік повністю накрив їх обох. Через секунду смокінг Ярослава, його сорочка та метелик були вкриті темними плямами, а светр Ксю миттєво потемнів і поважчав від води. Біла машина, навіть не пригальмувавши, блимнула задніми вогнями і зникла в тумані проспекту. Ярослав застиг на сходинці, тримаючи парасольку, з якої стікала багнюка. Вода капала з його окулярів прямо на мокрі туфлі. Ксю витерла обличчя долонею, змахнула брудну краплю з носа і замислено подивилася туди, куди поїхала машина.

— Знаєш, Ярославе... — тихо сказала вона, примружившись. — Мені здається, за кермом там була... Аделька. Я впізнала її.. здається. Це її білий Porsche.

Ярослав зняв окуляри, протер їх хусткою і похмуро подивився на дорогу, де вирувала вода.

— Та ні, Ксеніє. Не може бути, — спокійно відповів він, повертаючи окуляри на місце. — Блогери її рівня не займаються дрібним хуліганством на дорогах у неділю ввечері. Це просто збіг, спричинений поганою водійською культурою в цьому місті.

Ярослав опустив погляд на її мокрі кросівки, потім на свою заляпану сорочку і спробував урятувати залишки свого ідеального плану.

— Ксеніє Андріївно, пропоную негайно повернутися в лімузин. Ми поїдемо до мене, де є можливість висушити одяг, а після цього все ж таки вирушимо до ресторану. Я зателефоную адміністратору, вони змінять час нашого резерву. Похибка з калюжею не повинна скасовувати вечір.

Ксю повільно подивилась на нього, на її обличчі не було колишнього задиристого вогню, лише глибока втома, яка накопичувалася останнім часом зі швидкістю сніжного кома. Смарагдовий светр неприємно лип до тіла, а холодні краплі дощу стікали по щоках.

— Знаєш, Ольшанський... — вона сумно подивилася на брудну воду під ногами і важко зітхнула. — На сьогодні з мене, мабуть, вистачить романтики. Весь цей день — один суцільний стрес. Давай просто поїдемо по домам. Я дуже втомилася.

Ярослав замовк. Його внутрішній кризовий менеджер хотів висунути ще кілька логічних аргументів, але він подивився в її втомлені очі і зрозумів, що будь-який тиск зараз лише погіршить ситуацію.