Глава 24

Ярослав повільно нахилявся до її обличчя, майже не відчуваючи, як минають секунди. Ксю заплющила очі, а її пальці сильніше стиснули крохмальну тканину його сорочки під лацканами смокінга й потягнули його до себе на ті останні, критичні міліметри, які вони примудрялися не подолати в  раніше, коли нормальні люди давно б уже розібралися у своїх почуттях. Але вони були не були нормальними, і, схоже, саме тому ці кілька сантиметрів перетворилися для них на окрему драму.

Ярослав відчував її подих на своїй шкірі й уперше за довгий час не думав ні про децибели, ні про акустику, ні про графіки чи інвестиційні звіти. Він навіть перестав чути тихе електричне потріскування люстр над головою, хоча ще вчора воно неодмінно змусило б його скривитися. Перед ним була тільки Ксю — її очі, ледь помітна усмішка й пальці, які досі тримали його за сорочку, ніби вона боялася, що якщо відпустить, він знову відступить.

Вона трохи підняла підборіддя, Ярослав нахилився ще ближче. Легке дихання дівчини обпалило його вуста. Їхні губи майже торкнулися...

КЛАТЦ! СПАЛАХ!

Усі кришталеві люстри під стелею спалахнули одночасно, заливши зал філармонії холодним білим світлом. Ярослав і Ксю відсахнулися одне від одного так різко, що Ксю мало не втратила рівновагу. Ярослав машинально схопився за край рояля, а потім кілька секунд просто стояв, примружившись від світла, наче намагався зрозуміти, хто саме вирішив так нахабно втрутитися в його життя.

— Господи... — Ксю прикрила очі долонею, а другою рукою спробувала пригладити волосся, яке після їхнього майже поцілунку остаточно втратило форму. Вона глянула на Ярослава й тихо засміялася від власної розгубленості. — Це зараз було дуже невчасно.

Ярослав не відповів. Він дивився на люстри, і на його обличчі поступово проступав той вираз, який Ксю вже навчилася розпізнавати: ще кілька секунд — і він почне вести переговори з електрикою. Він повернувся до рояля, взяв окуляри й акуратно протер їх хустинкою. Ксю спостерігала за ним, кусаючи губу, щоб знову не засміятися.

— Серйозно? Ти зараз чистиш окуляри?

Ярослав одягнув їх, поправив оправу й тільки після цього подивився на неї.

— Мені треба чимось зайняти руки.

Вона на секунду замовкла, а потім усмішка стала ще ширшою.

— А я вже подумала, що вони раптом забруднилися.

— Саме це я й намагаюся перевірити.

— Після того, що щойно сталося?

Він затримав на ній погляд, і в його очах промайнуло щось схоже на збентеження.

— Особливо після того, що щойно НЕ сталося.

Ксю тихо хихикнула, але відповісти не встигла. Наступної миті рівень фонової тиші в 10 децибел з тріском луснув. Через залу, зло і ритмічно гупаючи важкими капцями по килимовій доріжці, упевнено крокувала літня жінка в синьому робочому халаті. В одній руці вона тримала старе цинкове відро з брудною мильною водою, яка з характерним плескотом хлюпала об краї, а в іншій — довгу дерев'яну швабру з намотаною на неї сірою ганчіркою. Це була баба Ніна — незмінна господарка чистоти Національної філармонії, яка за тридцять років стажу бачила сотні диригентів, але на таку романтичну інженерну імпровізацію натрапила вперше.

Ярослав і Ксю застигли на сцені під єдиним золотим софітом, мовчки, в повному заціпенінні та ступорі дивлячись на це побутове уособлення закладу. Баба Ніна, навіть не дивлячись на його бездоганний смокінг та її смарагдовий светр, упевнено заважилася прямо на сцену по бічних дерев'яних сходинках. Вона з гуркотом поставив цинкове відро прямо на полірований паркет біля рояля Steinway, від чого Ярославове серце ледь не зупинилося, і активно замахала мокрою ганчіркою всього за двадцять сантиметрів від їхніх ніг.

— Так, шановні, посуньтеся, посуньтеся, не стійте на проході, — на всю залу заговорила вона своїм командним голосом, від якого реверберація зали миттєво набула відтінку житлово-комунального сервісу. — Мені тут розмусолювати ніколи. Бабі Ніні, тобто мені, щойно донька онука малого привезла з Житомира. Сидить он у гардеробі, сушки жує. Мені заважати ніхто не буде, я швиденько тут по кутах мазну — і додому, бо дитина сама не всидить.

Ярослав повільно сковтнув слину, намагаючись повернути своєму голосу статус директора:
— Шановна пані, ми орендували цю залу в адміністрації на дві години для проведення важливого... е-е-е... приватного заходу. Наш час іще не вичерпаний.

— Які там заходи, Господи, — баба Ніна навіть не підняла голови, щільныше притискаючи швабру до підлоги і залишаючи на дереві мокрі мильні розводи прямо навколо їхнього софіта. — Концерту сьогодні нема? Нема. Людей нема? Нема. Чого б вам, таким красивим, на вулицю не піти прогулятися? Погода ж яка гарна!

Ксю ледь чутно писнула від сміху в кулак, косячись на Ярослава.
— Так там же дощ, бабо Ніно, —задиристо сказала вона, підморгуючи прибиральниці. — Сильний дощ із грозою.

— Ну то тим паче! — Ганчірка  ляпнула об підлгу. — Під дощем найліпше гуляється, молодість згадується. А мені треба, щоб підлога до дев'ятої ранку повністю просохла, бо завтра ж ціла комісія приїде, якісь там директори з міністрами. Понаносять після дощу своїми чоботищами грязюки, а мені потім знову махати цим деревом. Ось і ви вже слідів залишили, подивіться на свої мешти! Нанесли з Валу рудої глини, наче з городу прийшли!

Баба Ніна бубнила і бубнила, не зупиняючись ні на секунду, і цей монотонний звук  діяв на Ярослава сильніше за будь-який АСМР-хоррор. Вона впевнено, сантиметр за сантиметром, почала буквально зганяти їх шваброю зі сцени, насуваючись своєю мильною водою прямо на його лаковані туфлі.

Ярослав судорожно схопив свій портфель, переглянувся з Ксю, яка вже просто знемагала від німого сміху, і зрозумів, що його залізобетонна теорія абсолютної тиші остаточно капітулювала перед графіком прибирання баби Ніни. Велика романтична секунда була безжально і безповоротно вимита з філармонії звичайною мокрою ганчіркою.

— Ну що, Децибеле, підемо під дощ. Твою молодість згадаємо. — дівчина вже навіть не могла стримуватися і голосно сміялась на весь зал.