Глава 23

Ярослав зачинив двері лімузина, залишаючи спітнілого водія наодинці з його заблокованою колісною базою та розлюченими таксистами. Осінній подільський дощ миттєво обрушився на його плечі, холодними краплями просочуючи щільну тканину смокінга. Лаковані туфлі, які ще годину тому ідеально відбивали світло ламп у передпокої, тепер глухо загрузли в мокрій, слизькій бруківці Нижнього Валу, покриваючись шаром рудої міської глини. Він не відчував роздратування. Навпаки, весь цей дорогий, білосніжний фарс, який він так ретельно планував за німецькими бізнес-шаблонами, зараз здавався йому абсолютно зайвим. Ярослав розкрив над ними велику чорну парасольку з дерев'яною ручкою і мовчки перехопив Ксю під руку.

Вони йшли по старій, нерівній бруківці під одним зонтом в повній ізоляції від решти світу. Щільна тканина парасольки над їхніми головами створювала глухий, монотонний і неймовірно глибокий звуковий купол, який повністю відсікав їх від далеких автомобільних гудків та шуму мегаполісу. Це був живий білий шум у тридцять децибел, усередині якого кожен їхній крок ставав вагомим. Відстань між їхніми тілами скоротилася до абсолютного нуля. Великий чорний кардиган Ксю оверсайз, важкий від вологи, впритул притискався до його плеча, і Ярослав через тонку сорочку кожною клітиною шкіри відчував це  майже інтимне тертя тканин під час ходьби. Ксю дрібно перебирала ногами у своїх великих кросівках, намагаючись підлаштувати свій хаотичний крок під його довгий, упевнений марш. Вони рухалися в один такт. Ярослав повільно повернув голову ліворуч, і його погляд за склом окулярів, покритих дрібними прозорими краплями, зупинився на її обличчі. Без професійного неону своєї студії, у блідому сріблястому світлі подільських ліхтарів, вона здавалася йому дивовижно беззахисною. На її довгих віях блищали крихітні краплі дощу, а від її розпущеного русявого волосся, що злегка намокло від вітру, на нього знову війнув той самий п'янкий, чистий аромат лісової м'яти та чебрецю, який у суботу ввечері повністю спалив усі його логічні плати управління.

Ксю раптом зупинилася прямо посеред проходу біля старої цегляної арки, не дійшовши до філармонії кілька метрів. Вона підняла свої бурштинові очі, вдивляючись у його зосереджене обличчя. Її подих у цьому прохолодному осінньому повітрі залишав маленькі білі хмаринки пари, які миттєво танули між ними.

— Ольшанський... —її ласкавий голос пролунав настільки низько і близько, що Ярослав відчув, як усередині нього натягнулася якась невидима струна. — Ми йдемо пішки, лімузин застряг у смітті, твої туфлі повністю знищені Подолом, твій гігантський букет важив як мішок цементу... але мені чомусь зараз так добре, як не було за всі три роки моєї мільйонної ТікТок-кар'єри. Твоя проста чорна парасолька працює набагато краще, ніж усі твої дурнуваті патенти на тишу.

Ярослав повільно опустив парасольку трохи нижче, повністю закриваючи їхню маленьку зону від проспекту та випадкових перехожих. У цьому тісному, затишному напівмороку під шовковим куполом повітря вмить стало настільки наелектризованим, що його внутрішній процесор остаточно відмовився видавати будь-які інструкції. Він дивився на її губи, що злегка затремтіли від прохолоди, і відчував таку сильну, майже фізичну пристрасть, від якої пальці на дерев'яній ручці парасольки стиснулися до хрусту в суглобах. Він хотів сховати свій страх перед цим хаосом почуттів за звичною сухістю, але зрозумів, що ховатися більше немає куди.

— Моя логіка, Ксю, — тихо, своїм найнижчим, вібруючим від глибокого бажання баритоном прошепотів він їй прямо в обличчя, соприкасаючись своїм подихом з її подихом, — щойно видала єдиний і остаточний вердикт. Цей хаос навколо нас — це найкраща і найчистіша система безпеки, яку я коли-небудь намагався прорахувати в своєму житті. Мені байдуже на лімузини і на Едікові позови. Мені потрібна тільки ти. Ходімо всередину. Наш простір чекає на нас.

Вона нічого не відповіла, лише міцніше вчепилася пальцями в його мокрий рукав смокінга, і в цьому її німому, палкому жесті було безгранично багато довіри та прихованого вогню.  Ярослав упевнено штовхнув масивні дерев'яні двері Національної філармонії, заходячи всередину.

Дубові двері Національної філармонії зачинилися за їхніми спинами з глухим стуком, миттєво відсікаючи будь-який відголосок подільської зливи, істеричних автомобільних гудків та далеких, майже невловимих ритмів міста. У вестибюлі панувала велична напівтемрява. Старий мармур підлоги, витертий до блиску поколіннями київських поціновувачів класики, у блідому світлі нечисленних чергових ламп здавався глянцевим, неначе дзеркало крижаного катка. Ярослав обережно опустив мокру парасольку, дозволивши краплям води стекти на спеціальний гумовий килимок. Його бездоганний смокінг за час трихвилинного кросу подільською бруківкою встиг увібрати в себе добру літру київських опадів. Шерсть стала важкою, пахла дорогою мокрою вовною, а колись ідеально накрохмалений комірець сорочки тепер неприємно холодив шию. Навіть шовковий метелик, що ще пів години тому тримав суворий кут у сорок п'ять градусів, зрадницьки зів'яв під дією стовідсоткової вологості повітря. Він повернувся до Ксю, яка, на щастя, виявилася достатньо розумною дівчиною, щоб залишити свій тридцятикілограмовий ботанічний Левіафан вдома, у ванній кімнаті, замість того, щоб тягти цей монумент через калюжі Подолу. Ярослав звичним рухом поправив окуляри. На склі лінз залишилися крихітні розводи від води. Вони кумедно розмивали чіткі лінії величних білих колон навколо, перетворюючи сувору неокласичну архітектуру на розмите полотно імпресіоністів. Ярослава це трохи дратувало, але він вирішив тримати обличчя.

Ксю з явним полегшенням зняла свій кардиган, який устиг промокнути на плечах, і без жодних докорів сумління струсила з нього дрібні водяні краплі прямо на історичний паркет. Під кардиганом виявився той самий смарагдовий светр оверсайз, який вона встигла підхопити поспіхом з крісла, та блакитні джинси з такими дірками на колінах, ніби по дорозі сюди її штурмувала зграя подільських безпритульних котів.