Глава 22

Коли Ксю відчинила двері своєї квартир, на її обличчі знову з'явився той самий вираз глибокого шоку, який Ярослав навчився розпізнавати за долі секунди. Вона стояла на порозі, загорнувшись у свій улюблений вільний чорний кардиган, на ній були рвані на колінах блакитні джинси та величезні білі кросівки. Весь її розслаблений вайб миттєво знітився перед білосніжною стіною, що виросла в коридорі. З-за гігантського оберемка троянд, який Ярослав тримав перед собою як щит абсолютного правосуддя, виднілися лише його чисті окуляри. Поруч, спираючись на стіну і хапаючи ротом повітря, важко дихав червоний, наче після марафону, Олег.

— Ольшанський... —її тихий зляканий голос у тиші тамбура пролунав дивовижно зніяковіло. — Це що... це все мені? Боже, тут же кілограмів тридцять чистої природи! Мені для цього букета потрібна окрема чавунна ванна, а не ваза!

— Це дев'яносто дев'ять... троянд преміум-класу... Ксеніє Андріївно, — важко, ледь переводячи подих і відверто задихаючись після штурму сходами, прохрипів Ярослав.

Він спробував було посунути на неї цю пишну, запашну квіткову барикаду, але Ксюха, оцінивши масштаби та вагу тридцятикілограмового флористичного хаосу, навіть не поворухнулася, щоб протягнути руки. У неї просто не було шансів утримати цей монумент самотужки. Вона лише смішно зажмурилась від концентрованого аромату і зробила крок назад углиб квартири.

— О ні-ні-ні, навіть не думай, я це не підніму! — Ксю хитро примружилась і склала руки на грудях. — Самі принесли — самі й заносьте!

Ярослав з Олегом перезирнулися. Олег видав звук, схожий на стогін приреченого, але хлопцям нічого не залишалося, окрім як підхопити контейнер і, крекчучи, затащити його в коридор.

— Вони пройшли... повну санітарну перевірку... — додав Ярослав, усе ще намагаючись тримати марку, поки обережно опускав ношу на підлогу. — Одягайся. Наш транспортний засіб уже чекає внизу. Таймінг суворий.

Проте справжній, остаточний культурний шок наздогнав Ксюху вже на вулиці. Коли вони вийшли з під'їзду і вона побачила дев'ятиметровий білосніжний Lincoln Town Car, що перекрив половину двору, її очі округлилися до розмірів тих самих відібраних троянд. Вона буквально ошаліла, застигши на місці й переводячи погляд з автомобільного монстра на Ярослава.

— Ольшанський, ти серйозно?! — Ксю сплеснула руками, ледве стримуючи першу хвилю сміху. — Ми що, їдемо на випускний у дев'яностих? Чи я випадково сьогодні виходжу заміж за кубинського барона?

Олег, який ішов слідом, просто не міг упустити такий шанс. Він миттєво підхопив хвилю і знову безжально постебався з друга:
— Ксюхо, ти не розумієш! Це не просто лімузин, це колісний ковчег перфекціонізму! Ярослав вирахував, що в ньому рівно тридцять два децибели тиші, щоб міський хаос не пошкодив твої ніжні вуха. Вітай нашого Джеймса Бонда!

Ярослав відчув, як усередині починає закипати глуха, нетипова для його прорахованого світу злість. Він різко повернувся до Олега, його погляд за лінзами окулярів став крижаним, а щелепа наче закам'яніла.
— Твій сарказм, Олегу, абсолютно не має математичного підґрунтя і лише затягує наш графік на три хвилини сорок секунд.

Олег лише весело виставив долоні вперед, анітрохи не злякавшись цього погляду.
— Ой, усе, здаюся! Ну, коханці, бувайте. Удачі вам у цьому білому акваріумі! Ярику, дивись не пролий там шампанське, бо твій метелик перекоситься.

Регочучи на весь двір і витираючи сльози, Олег помахав їм рукою, розвернувся і пішов геть, залишаючи Ярослава наодинці з його бездоганним планом і ошалілою Ксенією.

Проте весь цей ідеальний інженерний розрахунок щодо «бездоганного транзиту» розсипався на порох рівно за п'ятнадцять хвилин. Катастрофа наздогнала їх, коли білосніжний лімузин спробував повернути з Глибочицької у вузький, забитий хаотично запаркованими машинами подільський провулок біля пожежного виходу Нижнього Валу.

РИП... СКРИ-И-ИП...

Металевий, скреготливий звук розірвав тишу салону. Величезний білий крокодил намертво застряг між старим, заіржавілим сміттєвим баком та припаркованими прямо на брівці понівеченими «Жигулями» місцевого двірника. Водій лімузина — спітнілий, переляканий чоловік у кашкеті, судорожно крутив кермо, але гігантська машини просто заблокувала весь рух у кварталі. Позаду миттєво вишикувалася черга. Поодинокі таксисти та розлючені водії почали злісно сигналити, створюючи звуковое забруднення у вісімдесят п'ять децибел.

Ксю сиділа всередині розкішного шкіряного салону, який тепер був повністю. Крізь щільне тоноване скло вона намагалася розгледіти причину зупинки. Побачивши, як Ярослав у своєму бездоганному смокінгу змушений вилізти прямо на мокру, блискучу від дощу бруківку Подільського двору і разом із двірником вручну відсувати залізний сміттєвий бак праворуч, щоб звільнить хоча б зазор у п'ять сантиметрів для крила машини, вона не витримала. Дівчина притиснула долоні до обличчя і голосно, на весь розкішний салон лімузина, засміялася своїм нестримним і шалено теплим сміхом.

— Ольшанський! — крикнула вона, прочиняючи скло вікна, від чого прохолодне подільське повітря і краплі дощу миттєво влетіли в салон. — Твій... твій вищий логічний стандарт! Твій коефіцієнт шумоізоляції! Боже, Ольшанський, ти не Джеймс Бонд, ти просто найкращий у цьому місті керівник елітної евакуації сміттєвих баків! Тікаймо звідси пішки! Тут до філармонії всього два квартали по бруківці.

Ох, ну який же Ольшанський перфекціоніст, але Поділ і сміттєві баки не прощають математичних прорахунків!

Любі читачі, як вам такий початок їхнього грандіозного побачення? Хто в цій ситуації виявився вашим улюбленцем: Ярослав зі своїм планом навіть для побічення, Олег, який вчасно втік і врятував свій піджак, чи Ксюша, яка просто вміє насолоджуватися моментом?

Як думаєте, чи дійдуть вони пішки до філармонії без нових пригод під подільським дощем? Діліться своїми враженнями та думками в коментарях — я неймовірно люблю читати ваші відгуки!