Глава 20

Об одинадцятій ранку в офісі компанії «Silentium» на Подолі панував звичний недільний напівморок. Більшість співробітників у цей день навіть не згадували про існування офісу, але Ярослав Ольшанський сидів за своїм робочим столом так, ніби понеділок уже настав і вимагав від нього негайного вирішення всіх проблем людства.

На великому моніторі замість патентних документів була відкрита сторінка Національної філармонії України. Ярослав уважно вивчав умови оренди Великої зали, читав договір, перевіряв доступні дати й уже вдруге перечитував пункт про технічні характеристики приміщення. Його пальці швидко бігали клавіатурою, поки він заповнював чергову форму.

Все мало бути ідеально, жодних випадковостей. Жодних непередбачуваних офіціантів, які можуть перекинути соус на скатертину саме в той момент, коли він нарешті скаже щось важливе. Жодних чужих телефонів, які раптом почнуть дзвонити. Жодної Адельки з її камерою. І, бажано, жодних рожевих мікрофонів. Принаймні хоча б протягом перших двох годин.

Двері кабінету відчинилися без стуку, і всередину зайшов Олег — маркетолог компанії, володар незмінної недільної кави та людина, яка мала дивовижну здатність з'являтися саме в той момент, коли Ярослав найбільше хотів побути на самоті. В одній руці Олег тримав стаканчик кави, в іншій — велику коробку з круасанами.

— Доброго ранку, начальство.

Ярослав навіть не підняв голови.

— Ранок давно настав.

— Дякую за уточнення. Я без тебе не знав.

Олег поставив каву на край столу й, не отримавши жодної реакції, зацікавлено нахилився до монітора.

Кілька секунд він мовчки читав заголовок сторінки, потім перевів погляд на Ярослава. Знову на екран. Потім знову на Ярослава.

— Ярику...

— Що?

— Це що?

— Очевидно, сторінка бронювання.

— Я бачу, що сторінка бронювання. Я питаю, чого ти її бронюєш?

Ярослав нарешті підняв очі.

— Велику залу.

Олег повільно поклав круасан назад у коробку і, помовчавши декілька хвилин, запитав майже пошепки:

— Яку ще велику залу?

— Філармонії.

Настала тиша. Олег кілька секунд просто дивився на нього, а потім нахилився до монітора ще ближче, ніби сподівався знайти там якесь логічніше пояснення.

— Ти хочеш сказати, що орендуєш... філармонію?

— Так.

— Усю?

— Велику залу.

— Ярику, це й є «всю філармонію» в моєму розумінні.

Ярослав зітхнув і повернувся до клавіатури.

— Не перебільшуй.

— Я не перебільшую! — Олег уже починав сміятися. — Ти вчора пішов від дівчини, бо злякався власних почуттів, а сьогодні вирішив, що найкращий спосіб це виправити — орендувати для неї залу філармонії?

Ярослав завмер.

— Я не злякався.

— Ага.

— Я прийняв зважене рішення.

— Ага.

— І взагалі, це не стосується тебе.

— Звичайно, не стосується. Просто я хочу бути присутнім, коли ти пояснюватимеш Ксю, чому ваше перше побачення коштує приблизно як мій річний маркетинговий бюджет.

Ярослав холодно подивився на нього поверх окулярів.

— Вартість тут не має значення.

— Оце вже мене лякає.

Олег усміхнувся, взяв круасан і зручно влаштувався на кріслі навпроти.

— Ну добре. Розповідай. Чому саме філармонія?

Ярослав на мить замовк. Йому не хотілося визнавати, що він думав про це майже весь ранок.

— Акустика.

— Звичайно.

— Ідеальна.

— Безперечно.

— У залі контрольований рівень реверберації. Немає стороннього шуму, випадкових людей, музики з сусідніх столиків...

— Ага, і офіціантів із соусниками?

Ярослав глянув на нього.

— Саме так.

Олег розсміявся.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Ти справді організовуєш побачення, виходячи з ризику появи офіціанта з соусником?

— Після мого дсвіду — так. Ти ж пам’ятаєш як я колись ходив на побачення?

Олег на кілька секунд замислився, а потім кивнув.

— Угу, ще на першому курсі.

— Не має значення.

— Знаєш, що найсмішніше? Ти навіть не розумієш, наскільки це романтично.

Ярослав нахмурився.

— Це не романтика.

— Ти орендуєш філармонію для дівчини.

— Я створюю оптимальні умови.

— Для побачення.

— Так.

— З Ксю.

Ярослав замовк. Олег переможно посміхнувся.

— Ось бачиш. Навіть тобі вже нічим це заперечувати.

Ярослав перевів погляд на екран. На секунду йому стало ніяково, але він швидко взяв себе в руки.

— Я просто хочу, щоб цього разу все пройшло нормально.

— Нормально?

— Так.

— Ярику, нормальне побачення — це коли двоє людей п'ють каву й намагаються не облитися нею. А не коли один із них орендує залу на двісті місць, щоб забезпечити ідеальні акустичні умови для розмови.

— Можливо, для тебе.

Олег похитав головою.

— Ні, для тебе теж, і для Ксю. Просто ти ще не зрозумів, що побачення — це не технічний аудит.

Ярослав нічого не відповів. Він натиснув останню кнопку, перевірив дані ще раз і лише після цього підтвердив бронювання. На екрані з'явилося повідомлення про успішну оплату. Олег подивився на нього.

— Все?

— Все.

— Тепер ти офіційно орендував філармонію заради побачення.

Ярослав поправив окуляри.

— Не заради побачення.

Олег підняв брову. Ярослав знітився. Він почав водити мишею і вдивлятися в монітор, лишень щоб не зстрічатися поглядом з товаришем.

— Тобто... не тільки заради побачення.

— О, тепер я спокійний.

Олег підвівся, забрав свою каву й уже попрямував до дверей, але раптом обернувся:

— До речі, ти подумав, що Ксю може взагалі не оцінити твою геніальну акустичну стратегію?

— Чому?

— Тому що вона може прийти у своїх рваних джинсах, рожевому светрі й вирішити, що ви просто зайшли послухати концерт.