Глава 19

Ксю прокинулася пізніше, ніж планувала, і ще кілька хвилин просто лежала, дивлячись у стелю. Сон відступав повільно, залишаючи після себе приємну, трохи ватну тишу, в якій не треба було нікому відповідати, нікуди поспішати й щось доводити. Зазвичай її ранок починався з телефона: вона ще лежачи переглядала повідомлення, перевіряла статистику, відповідала на коментарі, могла за хвилину перейти від робочого чату до якогось безглуздого відео й уже за десять хвилин забути, навіщо взагалі взяла телефон. Сьогодні рука сама потягнулася до нього, але Ксю зупинилася. Чомусь не хотілося нічого читати. Хотілося ще трохи побути в цьому дивному стані, коли день іще не встиг початися, а думки не встигли перетворитися на звичний хаос.

Щоправда, спокою їй вистачило ненадовго. У пам'яті знову з'явився Ярослав.

Ксю заплющила очі й ледь не застогнала. Ну звичайно. З усіх можливих думок її мозок вибрав саме цю. Вона ще навіть не встала з ліжка, а вже згадувала його голос, погляд і ту дивну манеру триматися так, ніби навколо нього весь час існувала невидима система координат, у якій для кожної речі було своє місце, а для неї, очевидно, окремий аварійний режим.

Найбільше її дратувало навіть не те, що вона про нього думала. А те, що їй подобалося це робити. Вона перевернулася на бік, підтягнула ковдру до підборіддя й кілька секунд лежала нерухомо, намагаючись переконати себе, що це просто наслідки вчорашньої зустрічі. Нові враження, цікава людина, незвичайний характер — мозок просто чіпляється за те, що вибило його зі звичного ритму. Нічого особливого. Вона ж не закохалася, зрештою.

Ксю відкрила очі.

— Господи, тільки не це.

Вона сіла на ліжку, розтріпала волосся й сама з себе тихо засміялася. Найгірше було те, що вона вже знала, до чого все це веде. Якби Ярослав був просто смішним диваком, вона б зараз згадувала якусь його дивну фразу й реготала. Якби він її не зачепив, вона б давно переключилася на щось інше. Але вона пам'ятала не його дивакуватість. Вона пам'ятала, як він дивився на неї, коли думав, що вона не помічає. Пам'ятала, як намагався приховати розгубленість за своїм звичним спокоєм. Пам'ятала навіть те, як він мовчав поруч із нею, і чомусь саме це мовчання не здавалося незручним.

Вона встала, накинула худі й попрямувала на кухню, продовжуючи сперечатися сама із собою. Ярослав їй подобався, це вже було зрозуміло. Питання полягало в іншому: наскільки сильно?

Ксю поставила чайник і сперлася руками на стільницю. Вона звикла не ускладнювати собі життя. Якщо людина подобалася — чудово, а якщо ні — теж чудово. Не треба було складати внутрішній звіт, аналізувати кожен погляд і згадувати інтонацію одного конкретного слова. А тут раптом виявилося, що їй хочеться знати, що він про неї думає. Чи згадував її після зустрічі. Чи усміхнувся, коли залишився сам. Чи взагалі думав про неї так само, як вона зараз думала про нього.

Остання думка була особливо небезпечною. Бо якщо Ярослав не думав — це було б неприємно. Ксю відвернулася до вікна.

— А от цього нам не треба.

Вона налила чай, сіла за стіл і зробила ковток. Потім ще один, уже повільніше. За вікном рухалося місто, десь унизу проїхала машина, хтось грюкнув дверима під'їзду, а Ксю раптом усвідомила, що прислухається до кожного звуку й чекає, коли телефон нарешті засвітиться. Вона тут же сама себе за це зненавиділа.

— Нормально, Ксю. Просто ранок.

Вона взяла телефон, відкрила камеру, випадково побачила своє сонне відображення й відразу вимкнула екран. Потім усміхнулася. Дивно. Ще вчора вона могла жартувати з Ярослава без жодних проблем, а тепер сама ловила себе на бажанні виглядати трохи краще, якщо раптом він напише. Навіть волосся чомусь захотілося привести до ладу. Ксю завмерла з чашкою в руці.

— Так. Стоп.

Вона поставила чашку й серйозно подивилася на себе у відбиття темного екрана.

— Ти зараз чепуришся через чоловіка, який, можливо, навіть не напише тобі.

Вона замовкла, а за секунду тихо додала:

— І це, між іншим, дуже принизливо.

Але усмішка все одно залишилася. Ксю не хотіла визнавати, наскільки сильно їй сподобалося відчуття, що поруч із Ярославом вона може бути не тією Ксю, яку всі звикли бачити в кадрі. Не веселою блогеркою, не дівчиною з рожевим мікрофоном, не людиною, яка завжди має готовий жарт. Поруч із ним їй чомусь хотілося бути просто собою. І це лякало набагато більше, ніж будь-який флірт. Бо флірт був би грою, а тут вона вже не була впевнена, що грає.

Ксю потягнулася до телефона майже машинально. Екран засвітився десятками повідомлень, але жодне з них не було від нього. Вона швидко переглянула сповіщення, закрила їх і поклала телефон на стіл. Через хвилину знову взяла. Нічого.

— Я не чекаю, — переконано сказала вона сама собі.

Ще хвилина. Вона перевірила телефон.

— Я просто дивлюся час.

Ще кілька секунд — і Ксю вже сміялася із власного самообману. Саме тоді вона помітила повідомлення, яке прийшло раніше й загубилося серед інших сповіщень.

Ярослав Ольшанський.

У Ксю перехопило подих, вона відкрила чат і прочитала:

«Доброго ранку. Сподіваюся, я не надто рано. Хотів дещо запропонувати тобі.»

Ксю кілька секунд просто дивилася на екран. Потім перечитала ще раз. Серце чомусь забилося швидше, і це було настільки очевидно, що вона навіть обурилася на власний організм. Звичайне повідомлення. Нічого особливого. Кілька слів від чоловіка, який їй подобається. Нічого такого, через що треба сидіти й усміхатися, як дурепа. Але вона вже усміхалася. Тепер її цікавило тільки одне: що саме він хотів їй запропонувати?

Ксю почала перебирати варіанти. Можливо, зустрітися. Можливо, поговорити. Можливо, щось пов'язане з його роботою. Хоча останній варіант вона відкинула майже одразу — якби Ярослав хотів поговорити про акустику, він би, напевно, написав щось на кшталт «потрібно обговорити акустичні характеристики приміщення», а не це загадкове «хотів дещо запропонувати».