Глава 18

Ранок у квартирі на вісімнадцятому поверсі розпочався для Ярослава Ольшанського з дивного й абсолютно неприйнятного для нього усвідомлення: він не знав, що робити із власними думками. Прокинувшись о п'ятій ранку, він зазвичай уже через кілька хвилин встигав перевірити пошту, переглянути фінансові графіки Silentium, подумки скласти план на день і хоча б раз нагадати собі, що деякі люди просто не здатні жити за нормальною системою координат. Цього разу нічого з цього не сталося. Ярослав майже сорок хвилин лежав на спині, дивлячись у білу стелю, і намагався не згадувати вчорашній вечір. Не допомагало.

Пальці досі пам'ятали м'якість її русявого волосся. Перед очима раз у раз виникало її обличчя, коли вона притулилася до нього, а в пам'яті вперто залишався запах м'яти та чебрецю. Найгірше ж було те, що він чітко пам'ятав кілька останніх сантиметрів між ними. Ще трохи — і він би її поцілував.

Ярослав різко сів на ліжку.

— Ні.

Слово прозвучало в тиші квартири настільки переконливо, що він сам мало не повірив у нього. Він підвівся, пройшов до ванної і зупинився перед дзеркалом. Відображення виглядало цілком нормально: жодних видимих ознак катастрофи, жодних симптомів втрати контролю. Звичайний Ярослав Ольшанський — зібраний, стриманий, раціональний чоловік, який звик спочатку аналізувати проблему, а вже потім щось із нею робити.

— Ольшанський, — суворо сказав він своєму відображенню, — ти тридцять років якось примудрявся не закохуватися в сусідок із рожевими мікрофонами. І раптом вирішив зламати систему?

Він узяв зубну щітку, але за кілька секунд знову завмер.

— Я не закохався.

Сказав упевнено. Потім трохи помовчав і додав:

— Це взагалі не доведено.

З дзеркала на нього дивився чоловік, який, здається, не дуже переконливо захищав власну позицію. Ярослав відкрив воду й почав чистити зуби, намагаючись зосередитися хоча б на чомусь простому. Але мозок, який зазвичай бездоганно працював із цифрами, цього ранку вирішив зрадити його остаточно. Варто було заплющити очі — і він знову бачив Ксю. Не ту гучну, нестерпну Ксю, яка могла за п'ять хвилин перетворити тиху квартиру на знімальний майданчик для ТікТоку, а зовсім іншу. Ту, що вчора мовчки притулилася до нього, довірившись настільки, що на якийсь час перестала прикидатися сильною.

Ярослав сплюнув зубну пасту й витер рот.

— Це була жалість. —Він сказав це майже з полегшенням. — Так, саме жалість. Вона була засмучена, виснажена, налякана всім тим хаосом, який останніми днями увірвався в її життя. Він просто опинився поруч. Вона притулилася до нього, а він, як нормальна людина, відреагував. Цілком логічно, цілком пояснювано, цілком...

Ярослав замовк. Бо саме в цю мить згадав, як вона сміялася напередодні. Як закушувала губу, коли намагалася приховати посмішку. Як починала говорити вдвічі швидше, коли хвилювалася. Як дивилася на нього, коли він несподівано жартував, хоча сам навіть не помічав, що жартує.

І раптом стало зрозуміло, що він пам'ятає про неї занадто багато для простої жалості. Ярослав відвернувся від дзеркала:

— Добре. Тоді симпатія.

Це слово сподобалося йому більше. Воно звучало спокійно, майже науково, і не вимагало жодних радикальних висновків. Симпатія могла виникнути через обставини. Через постійні зустрічі. Через стрес. Через незвичність ситуації. Через те, що Ксю була абсолютно не схожа на людей, яких він звик бачити поруч із собою. Так, саме так. Просто симпатія.

Ярослав повернувся до кімнати, натягнув чорний джемпер поверх сорочки й почав машинально поправляти манжети. Потім зупинився біля вікна й подивився вниз, на місто, яке повільно прокидалося після ночі.

«Йому подобалася Ксю». —  Думка виникла раптово й без жодного дозволу. Ярослав заплющив очі:

— Ні.

Але цього разу слово прозвучало слабше. Він почав шукати заперечення, як людина, яка намагається довести самому собі очевидно протилежне. Ксю була хаотичною. Вона постійно щось вигадувала, говорила голосніше, ніж йому подобалося, жила в зовсім іншому ритмі й могла посеред серйозної розмови згадати якогось рожевого зайця. У неї мільйон підписників, десятки, та що там десятки, сотні тисяч людей дивляться її ефіри, а її життя значною мірою залежить від уваги абсолютно незнайомих людей. Для Ярослава все це було майже антонімом слова «стабільність».

— Вона мені не підходить, — пробурмотів він.

Потім сам собі відповів:

— Можливо й так, а можливо і ні.

Він відійшов від вікна:

—  Вона занадто гучна.

Ще кілька кроків.

— І непередбачувана.

Ярослав зупинився посеред кімнати.

— І мені подобається, коли вона говорить.

Оце вже було проблемою. Він провів долонею по обличчю, намагаючись повернути думкам колишню чіткість, але замість цього раптом відчув дивне полегшення. Наче весь цей час він не шукав пояснення, а просто боявся вимовити очевидну річ уголос.

— Мені подобається її голос. —  Тепер він сказав це зовсім тихо, а потім, після короткої паузи, додав — Мені подобається вона.

У квартирі нічого не змінилося. За вікном так само повільно займався ранок, холодильник тихо гудів на кухні, очищувач повітря продовжував виконувати свою роботу. Але для Ярослава щось усе-таки змінилося.

Він більше не міг переконувати себе, що це випадковість. Йому подобалася Ксю не тому, що вона вчора плакала. Не тому, що він відчув відповідальність за неї і не тому, що кілька днів поспіль вони опинялися поруч через обставини, яких ніхто з них не планував. Йому подобалася її смішна безпосередність, її здатність говорити те, що інші люди зазвичай залишали при собі, її дивні ідеї, її сміх і навіть той хаос, який разом із нею невідворотно з'являвся в його ідеально впорядкованому житті. І, мабуть, найстрашніше полягало в тому, що він уже не хотів цього хаосу позбуватися.

Ярослав сів на край дивана й подивився на телефон, який лежав поруч.

— Зателефонувати їй? Ні. Написати? Можливо.Але що саме?