Глава 2

ГЛАВА 2.

Ранок понеділка зустрів Ярослава Ольшанського відчуттям того, що його ідеально відкалібрований всесвіт дав тріщину товщиною з Великий каньйон.

Він прокинувся рівно о 05:45 без допомоги звукового будильника — його внутрішній хронометр спрацював раніше за вібрацію смартфона. Проте замість звичної бадьорості в голові пульсувала важка, тупа напруга. Ярослав підійшов до дзеркала у ванній кімнаті і з полегшенням переконався, що його обличчя знову набуло нормального кольору, без зеленкуватих відтінків. Але варто було йому взяти в руки телефон, як на екрані висвітилося нове сповіщення: «Ярослав Ольшанський + Шрек + ТікТок: 4.8 мільйонів згадок за вихідні».

— Це статистична девіація, — суворо сказав він своєму відображенню, поправляючи комірець ідеально відпрасованої білої сорочки. — Інтернет-користувачі мають пам'ять як у акваріумних рибок. До обіду вони знайдуть собі нового клоуна.

Проте його надії розсипалися вщент, щойно він переступив поріг вестибюля власного будинку. Консьерж Микола, який зазвичай зустрічав Ярослава військовим кивком і мовчазним передаванням пошти, цього разу не втримався. Коли Ярослав проходив повз його скляну будку, Микола раптом голосно і дуже неприродно кашлянув, після чого сховав обличчя під стіл і видав звук, схожий на придушене хрюкання.

Ярослав зціпив зуби так, що суглоби щелепи хруснули. Він прискорив крок, вийшов на парковку і закрився у своєму чорному позашляховику. Тут, у салоні з подвійним склопакетом та поглинаючим поролоном у дверних картах, нарешті панувала тиша. 22 децибели. Його особиста зона безпеки.

Але в офісі компанії «Silentium» на нього чекав справжній акустичний переворот.

Щойно Ярослав відчинив скляні двері приймальні, він зрозумів, що його співробітники більше не займаються розрахунками еластичності полімерів. Секретарка Алочка сиділа перед монітором, затиснувши навушники пальцями, і її плечі дрібно тремтіли від сміху. Коли вона побачила директора, її очі округлилися до розміру шайб.

— Ярославе Володимировичу! Доброго ранку! — пирснула вона, намагаючись непомтно згорнути вкладку браузера. — Там... там у вашому кабінеті Олег. Він уже три години каву п'є і... ну, чекає на вас.

Ярослав нічого не відповів. Він пройшов довгим коридором, де зазвичай панувала благословенна робоча атмосфера, але сьогодні з кожної лабораторії доносився дивний, приглушений шурхіт. Його співробітники — серйозні інженери з вищою освітою —шкрябали нігтями по пластикових лінійках і шепотіли в мікрофони своїх гарнітур, тестуючи «новий корпоративний вайб».

— Якесь божевілля просто, — пробурмотів Ярослав собі під носа.

Він штовхнув двері власного кабінету. Маркетолог Олег сидів у його кріслі, закинувши ноги на стіл із дуба. Навколо нього стояли три порожні паперові стаканчики з-під кави, а на екрані великого презентаційного телевізора по колу крутився той самий триклятий ролик зі слаймом.

— Зніми ноги з дуба, Олегу, — холодно сказав Ярослав, ставлячи свій шкіряний портфель на підлогу біля столу. — І поясни мені, чому наш робочий сервер досі перебуває в стані клінічної смерті.

— Ярику! — Олег підскочив, мало не перекинувши один зі стаканчиків. Його очі світилися просто таки фанатичним вогнем, який Ярослав зазвичай бачив у релігійних проповідників або людей, що виграли в лотерею. — Сервер не просто ліг! Він згорів від кохання! Наш відділ продажів завалений замовленнями на три місяці вперед! Офісні центри, приватні студії, навіть якась ворожка з Житомира подзвонила — хоче безшумну кабіну, щоб «духи не чули її шепоту». Наш бренд тепер знає кожен підліток від Ужгорода до Харкова!

— Наш бренд займається серйозними інженерними розробками, а не розважанням підлітків, — Ярослав сів у крісло, яке Олег поспішно звільнив, і відкрив ноутбук. — У нас сьогодні о тринадцій нуль-нуль фінальна зустріч із представниками німецького фонду «KlangUndRuhe». Герр Вольфганг прилітає особисто. Якщо він побачить це... це непорозуміння, він закриє раунд фінансування. Німці не інвестують у «Шреків». Їм потрібні графіки, формули і стабільність.

— Німці?! — Олег істерично засміявся, дістаючи з кишені свій телефон. — Ярику, ти взагалі пошту перевіряв? Асистент Йоганн надіслав листа о сьомій ранку. Вони перенесли зустріч на сьогодні на тринадцяту, так. Але вони додали примітку на три сторінки! Вони просять додати до презентації розділ «B2C Viral Marketing за допомогою бінауральних тригерів»! Вони вважають твою нічну аварію геніальною, прорахованою акцією! Вони думають, що ти спеціально найняв топову блогерку, щоб протестувати міцність наших панелей під час екологічного хаосу! І взагалі, просування через соцмережі – це те, чого вони прагнуть.

Ярослав повільно зняв окуляри, дістав з кишені мікрофіброву серветку і почав педантично протирати лінзи. Це був єдиний спосіб втримати свій мозок від повного перезавантаження.

— Тобто, — тихо вимовив він, — вони думають, що я спланував падіння в зелену жижу?
— Саме так! Вони вважають тебе маркетинговим генієм нового покоління! Вони хочуть бачити цей проект у дії, Ярику! Якщо ми сьогодні не покажемо їм рух у цьому напрямку, вони подумають, що ми здулися!

Ярослав не встиг відповісти. Двері його кабінету відчинилися з таким гучним брязкітом, що його шумомір на столі миттєво здригнувся.

— Ого, яке тут у вас усе... корпоративно-депресивне! — пролунав вже, на жаль, знайомий голос, від якого у Ярослава миттєво заболіли скроні.

До кабінету, відштовхнувши збентежену Алочку, увійшла Ксю. Сьогодні на ній не було синьої перуки — її власне русяве волосся було зав'язане у два великі кумедні хвостики за допомогою яскраво-зелених резинок (очевидно, то був тонкий натяк на слайм). На ній були широкі джинси з купою накладних кишень, білі масивні кросівки, які гучно тупали по паркету, та величезне чорне худі з написом «SHHH...». На її плечі висіла велика еко-сумка, з якої підозріло стирчав великий пластиковий скелет курячої ноги.