1.2

Настала тиша. Справжня, абсолютна тиша в 0 децибел, про яку Ярослав так мріяв останні три місяці. Правда, ця тиша була порушена тим, що з кінчика його носа повільно стікала липка зелена жижа. Вся його бездоганна піжама, обличчя, синя перука Ксенії та її халат були покриті товстим шаром зеленого слизу.

Ярослав повільно розплющив одне око. Прямо перед його обличчям було обличчя Ксенії. Її рожеві окуляри з'їхали на ніс, місце де мала бути лінза тепер була заліплено слаймом. Вона дивилася на нього з жахом, який через секунду змінився на... абсолютний захват.

Вона повільно підняла руку і вказала пальцем кудись йому за вухо.

Ярослав повернув голову. На штативі, який дивом уцілів, продовжував стояти її iPhone. На екрані горіла червона крапка: LIVE. А поруч із нею з шаленою, та що там шаленою — просто з космічною швидкістю летів вгору чат:

«ААААААААА! ЩО ЦЕ ЗА СЕКСІ-ШРЕК?!»
«Він її вбив?! О боже, який звук падіння, у мене аж мурашки пішли!»
«Це її хлопець?! Нарешті треш-контент!»
«Дивіться на його обличчя, він зараз її з'їсть!»
«+10к глядачів за хвилину! Ксю, не вставай з нього, це топ!»

Ярослав Ольшанський, людина, яка ненавиділа публічність, соціальні мережі та звуки вище 30 децибел, зрозумів дві речі. Перша: він лежить під дівчиною в синій перуці, повністю обмазаний зеленим слизом. Друга: в цей самий момент на нього дивиться п'ятдесят тисяч людей у прямому ефірі.

І десь у глибині душі він почув, як його заспокійливий внутрішній голос остаточно зібрав речі і вийшов із чату.

— Вимкни... це... негайно, — виокремлюючи кожне слово прошепотів Ярослав. Його голос зараз нагадував шелест сухого осіннього листя по Хрещатику.

— Ой, мамочко, — Ксю нарешті схаменулася. Вона різко перекотилася через нього, ледь не влучивши силіконовим вухом йому в око, підповзла до штатива і вимкнула ефір. — Пупсики, бува-а-ай! Технічна пауза!

Екран згас, але телефон продовжував вібрувати в її руках так, наче всередині оселився джміль. Сповіщення про підписки та донати летіли суцільною стіною. Ярослав повільно підвівся на ліктях. Зелена жижа  вже затекла йому за комір піжами. Він поглянув на свої долоні. Вони були схожі на лапи жаби-мутанта. Для людини, яка мила руки сімнадцять разів на день і користувалася виключно антисептиками без запаху, це був не просто дискомфорт. Це був персональний Армагеддон.

— Ванна, — глухо вимовив він, піднімаючись на ноги. Його беззвучні капці тепер видавали мерзенний звук «чпок-чпок» при кожному кроці. — Де у вас ванна, Ксеніє? Якщо я не змию це з себе за три хвилини, я за себе не відповідаю.

— Там, за фіолетовою шторкою! — Ксю махнула рукою кудись углиб коридору. Вона вже зняла синю перуку, під якою виявилося розпатлане русяве волосся, зібране в безладний пучок. На її щоці теж зеленів чималий мазок слайму, але, здавалося, її це взагалі не турбувало. Вона з обожнюванням дивилася на екран смартфона. — Боже, Ярославе... Вас же так звати, панікер з децибелами? Ви хоч розумієте, що ви зараз зробили? Стрім дивилося шістдесят тисяч у моменті! Аделька точно вдавиться своєю матчею!

Ярослав не слухав. Він дістався до ванної кімнати, штовхнув двері ліктем і застиг на порозі. Якщо його власна ванна кімната нагадувала операційну — стерильний білий мармур, приховані змішувачі, жодної зайвої баночки — то тут був склад божевільного вченого-парфумера. Уся раковина була завалена щітками для волосся, шматками пінопласту, кінетичним піском і десятками склянок з якимись паличками. На дні самої ванної лежав гігантський надувний рожевий фламінго.

— Чому у вашій ванні птах? — крикнув Ярослав, намагаючись не торкатися стін.

— Ой, я на ньому вчора записувала «звуки тропічного дощу під парасолькою»! — донеслася радісна відповідь з коридору. — Просто скиньте його на підлогу!

Ярослав заплющив очі, порахував до десяти, скинув триклятого фламінго і увімкнув воду. На щастя, хоча б сантехніка тут працювала нормально. Він схопив шматок мила (воно, звісно ж, було у формі рожевого пончика і пахло жуйкою так сильно, що аж нудило) і почав змивати з обличчя зелений слиз. Слайм піддавався важко. Він тягнувся, лип до пальців і ніби хотів якнайдовше бути на Ярославі. У цей час Ксю без стуку засунула голову у ванну. У руках вона тримала великий пухнастий рушник із зображенням леопарда.

— Ось, тримайте. Тільки обережно, він трохи пахне лавандою, я бризкаю його для заспокоєння перед сном. Ну що, відмивається? — вона зацікавлено схилила голову, розглядаючи його профіль. — А ви без цього зеленого гриму нічого так. Серйозний такий. Вам би в кіно грати похмурих детективів, які ніколи не посміхаються, а потім виявляються маніяками.

Ярослав вимкнув воду, вирвав з її рук рушник і з огидою витер обличчя. Лаванда. Чудово. Тепер він пахне як освіжувач для повітря в туалеті придорожнього кафе.

— Ксеніє, — Ярослав повернувся до неї, випрямившись на повний зріст. Навіть у мокрій піжамі він виглядав загрозливо завдяки широким плечам і крижаному погляду. — Завтра вранці я нпишу скаргу в ОСББ. Потім я викличу санітарно-епідеміологічну службу для заміру вібрацій від вашого тупотіння. І наостанок — мої юристи надішлють вам позов за незаконне використання мого зображення в комерційних цілях. Ви транслювали мене без моєї згоди.

Посмішка миттєво зникла з обличчя Ксю. Вона обурено схрестила руки на грудях.

— Гей, Децибел! Це взагалі-то ви увірвалися в мою квартиру! Ви вибили мені двері... ну, добре, не вибили, але стукали як колектор! Ви розбили мою кільцеву лампу за дві тисячі гривень! І ви знищили п'ять літрів мого ексклюзивного імпортного слайму, який я чекала з Amazon три тижні! Хто тут ще жертва?

— Ви — загроза для громадського спокою, — відчеканив Ярослав, роблячи крок до виходу з ванної. — Прощавайте. І щоб до ранку я не чув жодного шурхоту.

— Та будь ласка! Спіть у своїй цвинтарній тиші! — крикнула вона йому в спину.

Ярослав вийшов у коридор, пройшов повз розлиту калюжу зеленого желе і вискочив на сходовий майданчик. Слава богу, в коридорі нікого не було. Повернення у власну квартиру нагадувало втечу з полону.