ГЛАВА 1

Ярослав Ольшанський вірив, що пекло існує. І воно не кипіло смолою, не пахло сіркою і не мало рогатих чортів. Пекло Ярослава мало цілком конкретні параметри: панельні стіни, дешевий ламінат і люди, які не вміють пересуватися по квартирі інакше, як на п’ятах.

Ярослав поглянув на свій професійний шумомір третього класу точності. Цифрова шкала безжально миготнула: 48 децибел. У житловому приміщенні. О першій годині ночі.

Для звичайної людини це був би просто ледь помітний шурхіт. Для Ярослава — інженера-акустика із хронічною мізофонією та власника стартапу «Silentium» — це був смертний вирок його нервовій системі. Протягом останніх двох годин прямо над його головою відбувалося щось незбагненне. Це не була дика вечірка з караоке, не був ремонт і навіть не пристрасний секс. Звуки були набагато страшнішими.

Шурх... шурх... шурх... — наче гігантський підземний щур розгрібав сухі кукурудзяні пластівці.
Цок-цок-цок... — довгі нігті барабанили по чомусь пластиковому з регулярністю капання води з крану якоїсь комуналної квартири.
І наостанок, найжахливіше — довгий, вологий, глибокий подих, що супроводжувався настільки інтимним шепотом, що у Ярослава сіпалося праве око. Він не міг розібрати слів через товщу бетону, але сам факт цього звуку змушував його зуби скреготати.

Ярослав заплющив очі, зробив глибокий вдих на чотири рахунки і видих на вісім. Метод контролю гніву, рекомендований його психотерапевтом, не спрацював. Взагалі.

Він підвівся з ліжка, на ходу застібаючи ґудзики своєї ідеально випрасуваної сірої шовкової піжами. Його квартира на вісімнадцятому поверсі елітного житлового комплексу «Тінь і Спокій» коштувала як маленький острів у Тихому океані. Забудовник обіцяв «тришарову звукоізоляцію преміум-класу». Забудовник нахабно брехав.

Вийшовши в коридор, Ярослав взув домашні капці на м’якій підошві (жодного звуку при ходьбі!) і вийшов на загальний майданчик. Ліфт працював занадто гучно, тому він піднявся на дев'ятнадцятий поверх пішки, підсвічуючи собі дорогу ліхтариком на телефоні.

Двері квартири №142, що знаходилася прямо над ним, були обклеєні рожевими стікерами з написами: «Обережно, йде запис!», «Тихіше, пупсики сплять» та «Не дзвонити, кусь за дупку!».

Ярослав гидливо зморщився. «Кусь за дупку». Неймовірний рівень інфантилізму.

Він не став дзвонити в дзвінок — це порушило б його власну філософію мінімізації шуму. Замість цього він тричі чітко постукав кісточками пальців по броньованих дверях.

Нічого. Тільки черговий сплеск шурхоту зсередини.

Він постукав сильніше. Потім ще сильніше. Нарешті, втративши залишки своєї легендарної витримки, Ярослав ударив по дверях долонею. За дверима щось гучно впало, почувся короткий зойк, а потім тупіт ніг. Двері різко розчинилися. Ярослав застиг, а його розум на секунду видав помилку «Error 404».

Перед ним стояло дівчисько. На вигляд років двадцяти п'яти, не більше. На її голові височіла величезна, неоново-синя перука, яка трохи з'їхала набік, оголюючи пасмо її власного русявого волосся. Вона була вдягнена в пухнастий рожевий халат із вушками і рожком єдинорога на капюшоні, а на її обличчі красувалися величезні круглі окуляри без скелець — просто рожева пластикова оправа. Але найголовніше: в її лівій руці був затиснутий величезний силіконовий макет людського вуха, а в правій — величенький шматок наждачного паперу.

— О боже, мій вайб! — трагічним шепотом вимовила вона, округливши очі. — Ви зіпсували мені таймінг! У мене там п'ятдесят тисяч людей на трансляції чекають на «глибоке вушне чищення»! — Вона розмовляла не просто пошепки — це був той самий нав'язливий, придиховий шепіт, від якого у Ярослава по спині пробігли нервові мурахи.

— По-перше, припиніть на мене шипіти, ви ж не гадюка таки, — холодно і максимально чітко чеканив кожне слово Ярослав. — По-друге, зараз 01:24 ночі. Згідно з Державними санітарними нормами України, рівень шуму в житлових приміщеннях у нічний час не повинен перевищувати 30 децибел. Ви перевищуєте його на вісімнадцять пунктів. Що ви там робите з цим нещасним пластиковим вухом?

Дівчина з синьою перукою на мить замовкла, кліпаючи довгими віями. Потім вона раптом посміхнулася, і ця посмішка була настільки безтурботною, що Ярослав оторопів.

— О, ви мій новий сусід знизу! Похмурий чоловік у... у шовкових трусах! — так само пошепки мовила вона вказуючи пальцем на його улюблену піжаму.
— Це піжамні штани, — виправляв Ярослав, відчуваючи, як вуха починають палати. — І я прошу вас говорити нормальним голосом. Ваше шипіння вже викликає у мене спазми в щелепі.
— Не можу, — дівчина приклала палець до губ. — У мене мікрофони «Blue Yeti» налаштовані на максимальну чутливість. Якщо я заговорю нормально, у моїх пупсиків луснуть барабанні перетинки. Я Ксю, до речі. ASMR-Ksyu. Чули про таку? Мільйон підписників у ТікТок!
— Я не користуюся додатками для деградації мозку, — відрізав Ярослав. — Ксеніє, або ви припиняєте шарудіти, шкрябати і видавати звуки шлункових розладів у свої мікрофони, або наступний мій візит буде разом із нарядом поліції.
— Звуки шлункових розладів?! — Ксю нарешті забула про шепіт і від ообурення почала говорити на повний голос. — Це було «ніжне пожовування медових стільників», між іншим! Найпопулярніший тригер для сну! Люди під нього засинають за п'ять хвилин!
— Я під нього не засинаю, я під нього уявляю, як роблю з вашої перуки ганчірку для підлоги, — Ярослав зробив крок уперед, намагаючись зазирнути в її квартиру, яка виглядала так, ніби там вибухнула фабрика іграшок.

— Гей, назад, чоловіче! Жодних сторонніх у зоні стріму! — Ксю спробувала зачинити двері, але Ярослав автоматично виставив уперед свою ногу в капці.

Він не збирався з нею битися чи заходити всередину. Він просто хотів показати непохитність своїх намірів. Але доля, яка явно мала специфічне почуття гумору, вирішила інакше.

На підлозі в коридорі Ксенії лежала кругла рожева скляна кулька — мабуть, частина якогось її чергового реквізиту. Нога Ярослава наступила прямо на неї. Координація інженера-акустика була ідеальною для роботи з високоточними приладами, але абсолютно марною перед законами фізики і круглою скляною поверхнею. Його нога поїхала вперед.