Глава 30

Вероніка

Заходжу у свою квартиру, чую приємний запах їжі, що доноситься з кухні. Розуваюся, опиняюся на кухні. Мама захоплено готує. Тут курка запікається у духовці, салати на столі, навіть торт є. Тільки видно, що із пекарні, адже запакований і перев'язаний стрічкою.

 - Що тут відбувається?

Звертаюся до матері.

 - Спочатку потрібно привітатися, чи ні?!

 - Ну ти ж, коли без попередження увірвалася в мою квартиру, чомусь не віталася.

 - Твою квартиру? Впевнена, що вона твоя?

 - Навіть якщо її оренду оплачуєте ви з батьком, це не дозволяє тобі ставитися до мене, ніби я ніщо!

 - Ніщо?!

Сміється вона, не повертаючись до мене обличчям.

 - Вероніко, ти є ніщо! Без наших з батьком грошей, без нас, ти ніхто!

Стає настільки прикро від її слів. Ні, не боляче, я вже добряче наслухалася зневаги за роки від матері. Лише прикро, що нічого не можу зробити, змінити. Поки що, доки я неповнолітня. Мати має право приймати за мене рішення, опікуватися мною, моїм життям. Та залишилося зовсім трохи почекати і все зміниться. Батько обіцяв допомогти.

 - Краще прийми душ та одягни щось пристойне. Зараз батько приїде з вином.

 - Пристойне? Ми ще на когось чекаємо?

 - Тобі яка різниця?! Роби те, що кажу!

Гаркає до мене.

Якщо раніше мати намагалася хоч щось пояснити, вмовити, навіть змушуючи до чогось. Тепер після моєї втечі з Матвієм, все змінилося. Її зневага остаточно вбиває.

Йду, не хочу більше говорити з цією жінкою. З так званою матір'ю, навіть сидіти за одним столом не можу. Та поки що, виходу не бачу. 

Приймаю душ, одягаю чорну кежуал сукню, силуетну, нижче колін з довгими рукавами.

Наношу трохи тонального крему, туш, волосся сушу і збираю в легку зачіску. Ось і все. Не знаю на кого чекають батьки, та думаю, що зійде.

Чую дзвінок у двері, виходжу, відкриваю. На порозі з пакетами стоїть батько.

 - Привіт доню.

 - Привіт тату.

Відповідаю з усмішкою. Присутність батька мене радує. Раптом чуємо голос матері з кухні.

 - Чого там застрягли? Йдіть сюди!

Не розумію, як батько живе з матір'ю стільки років? Для чого він, все це терпить?

 - Тату, що відбувається?

 - Не питай. Ти не захочеш знати правду.

Шепоче батько.

 - Одне тобі обіцяю, я буду поряд, тільки потерти ще трохи. Через тиждень все зміниться.

Після цих слів, тато йде.

Через тиждень все зміниться... 

Застрягає в голові.

Що батько має на увазі? Тиждень... Тиждень... Але через тиждень у мене день народження. Не дивлячись на байдужість батька протягом усього мого життя, зараз я йому довіряю. 

За досить короткий час, бачу гарно накритий стіл, мати добре постаралася. Значить її гості важливі. Просто так, вона не буде нічого робити. 

Я переодягнена в іншу сукню. Не сподобався матері мій наряд. Нічого не розумію, сукня брендова, лише закрита і чорна. Вона відображає мій настрій. Не порадувала я "матусю".

Зараз на мені легка, ніжна, бежева, коротка сукня, розпущене волосся і яскравіший макіяж.

Батько вже одягнений у темні брюки і білу сорочку, а мати...

На ній довга, елегантна, чорна сукня на кудзиках та зібрана зачіска.

Мати стоїть біля дзеркала, в коридорі, поправляє зачіску. Ми сидимо з батьком на кухні, п'ємо чай, розмовляємо. Помічаю, як мати незадоволена власним виглядом. Вона йде у ванну, залишаючи нас з батьком самих. Скоріше всього, хоче переробити макіяж. Тим часом, можна поговорити з батьком про те, що мене хвилює.

 - Тату, чому ти все терпиш?

 - Не розумію.

 - Чого досі не розлучився з матір'ю?

Він посміхається, бере мене за руку і каже.

 - Хіба діти навпаки, не хочуть, аби батьки були разом і ніколи не розлучалися?

 - Хочуть, тільки мені тебе шкода. Я хоча би до бабусі втікала, або в школі пропадала, на гуртках чи у репетиторів, а ти... Ти весь час разом із матір'ю поруч. Постійно вислуховуєш стільки від неї поганого.

Обличчя батька стає серйозним.

 - Через тебе.

 - Тобто?

 - Після розлучення суд залишив би тебе з матір'ю. А знаючи Людмилу, вона би все зробила б, щоб забрати тебе у мене. В більшості ситуацій так стається, дітей залишають з мамою. Я не хотів тебе позбавляти щасливого дитинства, хоча би в селі. Адже знаю, там ти щаслива.

 - Але ж ти сам сердився на мене через те, що я часто просилася у село.

 - Авжеж був проти. По-перше, для того, щоб мати думала, що я на її боці. Вона така жінка, коли чує заперечення, то робить все для того, щоб з нею погоджувалися, завжди, беззаперечно. А по-друге, я знав про твої почуття до того хлопця. Тоді сильно переживав, щоб він не розбив тобі серце. Тільки Матвій таки його розбив. 

 - Тату...

 - Доню, я тебе добре знаю. І я не про твої секрети. Розумію, що ти любиш, відчуваєш, просто знаю свою доньку. А всі ці плітки в селі, у них я не вірю. Якщо мене щось хвилюватиме, краще я в тебе запитаю. Сподіваюся, ти мені розкажеш, якщо будуть якісь проблеми?

 - Звичайно тату. Дякую, що ти поряд.

Обіймаю батька, а він мене. 

 - А що ти робитимеш після мого повноліття?

 - Напевно таки розведуся.

 - Справді?

 - Так, життя занадто коротке, щоб проживати його з твоєю матір'ю.

Ми обоє сміємося. Нашу розмову перериває дзвінок у двері. Мати швидко виходить з ванної. Помічаю вже інший, ефектніший макіяж. Вона поправляє на собі сукню. Бачу, як хвилюється.