Глава 26

Вероніка

 - Що за?!

Стою розгублена і розгнівана водночас. В ніздрі вдаряє незнайомий раніше яскравий, цитрусовий аромат. Хоча, здається, я його десь вже відчувала. Навколо тісне приміщення, темно, моє тіло притиснуте до дверей.

 - Ти хто і чого хочеш від мене?!

Не бачу та відчуваю, як цей маніяк посміхається, але мовчить.

 - Відпусти мене, негайно! Інакше...

 - Що інакше? Кричати будеш?

 - Ні, отримаєш між ніг.

Відповідаю спокійно, а всередині злюся, мене трохи перетрушує від того, що відбувається.

 - Зубки гостренькі, хоча й першокурсниця. Тільки я  теж не хлопчисько, мене таким не злякаєш.

 - Впевнений?

Замовкаю і б'ю його між ніг. Він ухиляється і задоволено шепоче.

 - Навіть не думай, дівчинко. Ти видала наперед свій прийом. 

 - Думаєш?

Хитро посміхаюся, а далі б'ю локтем в живіт того маніяка. Доки невідомий бовдур скручується від болю, вибігаю з підсобного приміщення. Задихаючись швидко опиняюся в коридорі і ловлю на собі здивовані погляди одногрупників та інших студентів. 

Чомусь, коли мене туди тягнули, ніхто не думав допомогти, навіть уваги не звернув жоден студент. Тільки зараз чогось витріщаються на мене.

Мені байдуже на всіх. Хвилює інше, погляд, який відрізняється. Відчуваю його на шкірі інакше. Він вривається у кожну частинку тіла. Не витримую, повертаю очі у бік, звідки відчувала знайомий погляд. Торопію на місці. На мене дивиться не хтось інший, а саме Матвій.

Його очі видають щось схоже на бурю. Стає страшно і важко під його поглядом. Всередині, у грудях з'являється щось гірке та неприємне.

Раптом з підсобки виглядає той маніяк. Впізнаю у ньому третьокурсника, з яким ми недавно познайомилися. Точніше, у кого я врізалася.
 

Він тримається за живіт, скрутився на половину, але задоволено посміхається.

 - А ти хитра, тільки я так просто теж не здамся.

 - Та пішов ти! 

Випалюю і йду подалі від допитливих очей.

День проходить жахливо. Постійно відчуваю на собі погляди одногрупників, які ще й шепочуться за спиною. Та найбільше встромляє дрібні голочки у спину погляд позаду. На нього найбільше реагую, адже він пробирається під шкіру і глибше. Повертаю обличчя і знову зустрічаюся з поглядом Матвія.

Відводжу очі, не можу дивитися йому у вічі. Будь-кому можу протистояти, тільки не Матвію. Відтепер не можу, уникаю його, серце не витримує, нерви оголюються. Він пробирається все глибше і глибше. Ледь досидівши останню пару, хапаю рюкзак і вибігаю з аудиторії.

 - Дістали!

Шиплю собі під ніс. Далі, як тільки опиняюся у дворі, де на мене чекає Машка, хапаю її під руку і тягну з двору університету. 

 - Ніка, що відбувається?

 - Пізніше.

Відійшовши трохи від університету, подруга мене зупиняє.

 - Ти скажеш, чи ні?

 - Я стала центром обговорення серед одногрупників.

 - І тебе це хвилює? Чи є щось ще, чого я не знаю? 

 - Є, третьокурсник. Дістав!

 - Що він зробив? Він тебе образив?

 - Затягнув в підсобку.

 - Чого?

 - Саме так.

 - А далі що? Невже ніхто не допоміг?

Машка схвильовано мене оглядає.

 - Допоміг, мій прийом у живіт локтем.

 - Чого?! Ну ти й даєш, подругою. Лише декілька годин мене не було поруч, а тут таке.

 - Якщо хочеш, ми можемо помінятися місцями?

 - Ні, дякую.

Обоє посміхаємося.

 - Добре. Тільки ти ж не будеш переживати через того третьокурсника?

 - Переживати через того бовдура? Ні, звичайно. Та є ще дещо.

Кажу схвильовано.

 - Говори.

Нетерпляче підганяє Машка.

 - Коли я вийшла з підсобки, той маніяк вийшов за мною.

 - І?

 - В коридорі були наші одногрупники й інші студенти.

 - Скотина!

 - Ага! Тільки ще не все.

 - Не зрозуміла.

 - Те все бачив Матвій.

 - Ну ні...

 - Сама так, Маш. Він все бачив і глянув на мене так холодно. Мені навіть не по собі стало.

На очах з'являються сльози.

 - Так, все. Не плакати мені тут.

 - Нехай тільки споробує, ще хтось тебе образити. А тій скотині з третього курсу, ми ще влаштуємо.

Стає трохи легше від підтримки подруги, її слів. Машка продовжує.

 - Здається нам вже пора трохи відволіктися та розслабитися. І я не про наші плаксиві вечори.

 - Подруго, ти про що?

 - Я тут чула про один клуб.

 - Що? Маш, ти серйозно? Але Андрій...

 - А що Андрій? Ну по-перше, я не збираюся сидіти, як монашка в чотирьох стінах чи зраджувати Андрія. А по-друге, подрузі потрібна допомога. А допомогти подрузі - то святе. 

Прикладає руку до грудей Машка. Своєю дією викликаючи у мене сміх. 

 - Нарешті ти посміхаєшся.

Каже вона. Ми сміємося разом і обіймаємося.

 - Маш, дякую, що ти є у мене. 

Більше не плачу. Ми йдемо в найближчий торговий центр по наряди для сьогоднішнього вечора. 

Чекай на нас клуб, чекай нас Львів. У нас з подругою сьогодні плани відпочити і добряче відірватися...