Глава 24

Матвій

Слова Ніки застрягають у моїй свідомості. Мене струшує голос матері.

 - Матвій... Сину.

 - Нічого не кажи.

Йду з подвір'я баби Ніни, сідаю на мотоцикл і давлю на газ. Знаю, мати переживатиме. Та після усього сказаного, не можу більше залишатися вдома. Опиняюся на березі річки з протилежного боку від плаваючих. Сиджу, дивлюся у далечінь.

Чую позаду кроки. Я будь-кого очікував побачити, та тільки не її, Віку. 

 - Привіт.

Вимовляє.

 - Я не хочу зараз говорити.

 - Знаю.

Байдуже відповідає дівчина і сідає поряд, але на достатній відстані. Тоді вона теж дивиться туди, куди я та запитує.

 - Вероніка поїхала?

Мовчу. Ось з ким, а з Віком навіть не хочу про те говорити.

 - Можеш не відповідати, я все знаю. Я би ніколи з тобою так не вчинила.

 - Віка...

 - Дозволь договорити. 

Байдуже, нехай говорить. Можливо я її теж не так розумів весь час. Тільки, як можна було розуміти інакше, коли вона прямо таки вішалася на мене?

 - Ти мені сподобався з першої нашої зустрічі. Я чого тільки не робила, щоб ти звернув на мене увагу. Та все виявилося даремно. Тепер я розумію значення вислову, "Насильно коханим не будеш".

Дівчина гірко посміхається. Я здивовано повертаю на неї свій погляд. Таких слів зовсім неочікував почути.

 - Я тоді з тим щоденником так вчинила лише для того, щоб ви не були разом. Видно було усім, як ви ставитися один до одного. Знаю, що підло, Вероніка мені довіряла. Та я так сильно хотіла, щоб ти був моїм.

 - Твоїм? 

Здивовано посміхаюся.

 - Саме так. Ти й сам знаєш, що таке кохання. Шкода, що кохаєш не мене. Вероніки не було три роки, три довгих роки. Думала ти звикнеш і теж мене покохаєш. Та своєю наполегливістю, я ще більше тебе відштовхнула. 

 - Віка, я впевнений, ти обов'язково зустрінеш хлопця, який тебе теж кохатиме.

 - Напевно.

Сумно посміхається дівчина.

 - Вероніку забрали через мою маму.

 - Що? 

 - Мама подзвонила до її матері і все розказала.

 - Чого? Якого Віка, вона так зробила?!

 - Пробач. Я не бачила кордонів. Мати хотіла мені допомогти. Завдяки одній людині, я зрозуміла, що насильно тебе у себе не закохаю. Ти завжди кохатимеш лише її, Вероніку. Вибач, мені правда соромно. Вирішила тобі розповісти. Можливо, ти все-таки її повернеш.

 - Неочікувано.

Ніколи не був таким шокованим, як сьогодні. Тільки зараз я зрозумів, що Віка насправді непогана дівчина, але точно не для мене. Мені потрібна лише Ніка.

 - Я вступила у коледж в сусідньому місті. Можливо не сильно престижний начальний заклад, та хоча би вчитимуся там, де хочу сама. Скоро поїду на навчання. Мені потрібно було поговорити з тобою.

 - Як ти мене знайшла?

 - Я занадто добре тебе знаю. Навіть те, де ти страждаєш за Нікою.

Сиджу, сказати, що здивований, то нічого не сказати. Віка встає і хоче піти. Зупиняю її.

 - Віка.

Вона повертається.

 - Що?

 - Дякую.

 - За що?

Здивовано запитує дівчина.

 - За твої слова.

Вона посміхається, а далі остаточно йде. Сиджу в шоковому стані. Раптом за спиною чути кроки.

 - Віка, ти щось забула?

Повертаю своє обличчя і бачу здивованого друга. Та я теж здивований. Адже переді мною стоїть не Андрій, а Микита.

 - Віка? Дійсно? Вікою мене ще ніхто не називав.

Посміхаємося обоє. Микита вміє змусити людей посміхатися, або реготати, як ненормальних. Така він людина.

 - Моє місце стало прохідним двором. Чого прийшов?

Микита підходить і сідає біля мене на землю.

 - Ти як? 

Запитує друг.

 - Паскудно.

 - Здогадуюся. Мені Андрій розповів, що сталося.

 - А де він сам?

 - Свою Машу заспокоює.

 - Зрозуміло.

Хмикаю.

 - Матвій, ти не думаєш про те, що Вероніка так вчинила, аби тобі допомогти?

 - Чого? Допомогти?

Гірко посміхаюся. З Микитою ми ніколи не говорили відкрито, та зараз мені необхідно виговоритися.

 - Ну так.

 - Тоді чому мені не сказала? Ми разом щось би придумали. Ті слова, що я почув сьогодні, підтвердили мої страхи. Дійсно, що я їй можу дати? Життя у селі? В місті на неї чекають великі перспективи.

Замовкаю. Від однієї тільки думки відпустити Ніку, нутрощі скручує і дихати важко, до болю. Микита здивовано піднімає брову.

 - І ти дозволиш, щоб все так закінчилося?

 - Не повинен?

Задумано питаю.

 - Ну, не знаю, тобі вирішувати. Тільки я знаю зовсім іншого друга.

Хитро посміхається Микита. В глибині душі щось кричить, що потрібно боротися. Мене мучить думка, що я все не так розумію. Та сильна образа робить мене іншим, ображеним підлітком. 

 - Про що думаєш?

Запитує Микита.

 - Потрібно зустрітися з Нікою.

 - Інша справа.

Каже друг, а тоді встає, стукає мене по плечі і йде. Трохи ще сиджу і думаю над усім, що відбувається. Микита прийшов, він змусив мене сумніватися і пішов, а я з'їдаю себе зсередини. 

Все, досить, хочу зібратися з думками. До речі, потрібно зустрітися з Андрієм. Він ризикуючи допомагав нам з Нікою, а я забув про нього.

*****

Ближче до вечора приїжджаю до Андрія, сидимо у нього вдома, розмовляємо.

 - Думаєш мати-відьма Вероніки, дозволить вам зустрітися? До того ж, ти стільки років не виїжджав із села.

Запитує Андрій після розповіді про мої плани.

 - Не знаю, та я повинен щось зробити.

 - Молодець Микита, він раціональніше за нас думає. Хоча й все життя багато базікає.

 - Ти я бачу теж про Ніку думку змінив.

 - Вона мене здивувала своїм вчинком.

Чомусь всі її розуміють, але мені однаково паскудно на душі.

*****

Далі не все так легко, як я думав. Баба Ніна не знає, як Ніка. Тобто їй відомо лише, що внучка готується до вступу в університет, а більше нічого. І то завдяки зятю, а не рідній донці. Все ж таки, Андрій правий, мати Ніки - справжня відьма.