Глава 23

Вероніка

Стою з Машкою на подвір'ї університету, подруга винно мовчить, а я шоковано відкриваю рота.

Матвій... Він тут... Повірити не можу.

Хлопець проходить повз, він не дивиться у мій бік. 

Ні, ну а чого я хотіла, щоб після усього Матвій поліз мене обіймати? Та все-таки хотілося побачити його очі, реакцію, навіть образу, але нічого не бачу. Він байдуже проходить повз. Я колись думала, що розчарування і образа найгірші відчуття. Та виявилося, що байдужість ще важча. 

Від змішаних думок переступаю з ноги на ногу, перечіплююся на рівному місці і ледь не падаю. На щастя Маша хапає мене під руку і не дозволяє прославитися на весь університет.

 - Дякую.

Шепочу подрузі, вона досі тримає під руку і легко посміхається. 

 - То що, ходімо на пару?

Каже Маша.

 - Що? На пару?

 - Ну так, ми ж сюди вчитися прийшли.

Вчитися, точно... 

Зустріч з Матвієм вибили мене трохи з реалій.

 - Чекай, ти на який факультет вступила?

 - Факультет іноземних мов.

 - А я економічний.

 - Ну що ж, вітаю, ви з Матвієм будете одногрупниками.

 - Ти про що?

 - Мені Андрій по секрету сказав, що Матвій поступив також на економічний. До речі, Андрій теж навчатиметься тут, тільки на заочній формі. Матвій переконав Андрія і з його батьком домовився.

 - Не розумію.

 - Чого саме?

 - Чому економіка? Йому завжди подобалася історія.

 - Можливо, він захотів бути ближчим до тебе?

З хитрістю каже подруга.

 - Нічого собі ти загнула, подруго. Матвій? Помиляєшся, він мене тепер бачити не захоче і буде уникати.

 - Хто знає, сама подумай. У Львові є багато навчальних закладів, та він обрав чомусь твій. При тому, що навіть не думав навчатися. Та Матвій взагалі з села не виїжджав, відколи туди переїхав.

У чомусь Маша права, я остаточно в усьому заплуталася. Та він не виглядав сьогодні зацікавленим у нашій зустрічі. Хоча, після всього, що трапилося, не дивно.

 - Ніка, я звичайно все розумію, та якщо ти так стоятимеш, ми точно запізнемося на першу пару.

Бляха... Що зі мною таке?

 - Маш, чого ми стоїмо? Біжимо!

Хочу здатися незворушною і тягну подругу за собою. У дворі університету не залишилося нікого, крім нас. Тому швидко біжимо, шукаючи потрібну аудиторію. По розкладу в нас з подругою перша спільна пара, англійська.

Ледь знайшовши потрібні двері, забігаємо з Машкою туди. В аудиторії вже сидять студенти, а за високим столом стоїть наш викладач. Чоловікові на вигляд близько шістдесяти, темне волосся з сивиною на скронях і невеликою сивою бородою. Він одягнутий у звичайний сірий костюм і в окулярах. Коли він нас бачить, то уважно дивиться трохи спустивши свої чудернацькі окуляри. А далі вимовляє.

 - Прізвище.

 - Вибачте, ми не могли знайти потрібну аудиторію. Більше такого не повториться.

Швидко задихаючись кажу.

 - Я сказав прізвище.

Злюся. 

Бляха, чому нам попався такий приставучий викладач? 

Раптом натикаюся на знайому постать в кінці аудиторії. Там сидить Матвій.

Дивно та його ця ситуація ніяк не цікавить. Зараз же точно помітив нас з Машкою. Ми вже не у дворі університету, а в набагато меншій аудиторії. Чому тоді він ніяк не реагує? Хлопець лише щось гортає в телефоні. Та що з ним таке?

Далі навмисно вимовляю.

 - Сидоренко Вероніка Назарівна.

Кажу своє повне прізвище і уважно дивлюсь на Матвія. Він навіть оком не веде. Повертаю обличчя до викладача.

 - Можна тепер сісти на місце?

 - Ну по-перше, можна без Назарівна, а по-друге, ще не почув прізвища вашої сусідки по спізненню.

 - Послухайте, Маша тут ні до чого, то моя винна.

 - То вже я буду вирішувати.

 - Марія Ткачук.

Подруга сама вимовляє, аби не загострювати ситуацію.

 - Записав.

Каже викладач.

Що він там бляха, записав?

 - Можете сідати на місце. Тільки на наступну пару приготуєте мені два реферати на англійській. Теми яких отримаєте після закінчення пари.

Далі встрягає Маша.

 - Які реферати? Сьогодні наше перше заняття, ми дійсно не могли знайти потрібну аудиторію.

Мене все настільки злить, та не хочеться роздувати ще більший скандал. На нас і так стільки очей уважно дивиться, крім Матвія. Він тут один, кому здається, що байдуже на все навколо. Розумію, що подруга більше не може мовчати, тому вимовляю.

 - Гаразд, приготуємо ми вам реферати, тільки дайте нам вже спокій.

Подруга здивовано на мене дивиться. Все нормально, показую поглядом Маші.

 - Вероніка Назарівна, на моїх парах вам спокою не знати.

Назвавши мене так, викладач хитро посміхається.

Ото причепився.

Аудиторією проходить легкий смішок.

 - Послухайте.

Злюся. 

Хіба могла я подумати, що перший день, точніше початок мого студентського життя, так розпочнеться?

 - Досить спорити, інакше потрібно буде кожному по два реферати готувати.

Подруга хапає мене за руку і шепоче.

 - Натка, забудь, не будимо злити його. Нам тільки цього бракувало.

 - Матвій напевно сильно радіє.

Кажу.

 - Що? 

 - Він сидить на задньому раді. 

Подруга переводить свій погляд і посміхається.

 - А мені здається, він навіть нас не помічає.

 - Маша, з ним щось дивне відбувається. Я повинна розгадати, що саме. Мене лякає його стан.

Подруга ствердно киває. Далі швидко сідаємо на вільні місця на другому ряді. Наші сусідки-одногрупниці незадоволено на нас поглядають.

Байдуже, для мене головне, що поряд Машка, людина, якій я довіряю. Не збираюся я поводитися так, як хотіла мати. Не буду більше тією, ким була три роки у школі.

Всю пару відчуваю легке поколювання у спині, ніби хтось встромляє туди дрібні голочки. На думку спадає Матвій. 

Ні, такого не може бути. Він мене навіть не помічає, зовсім. 

Коли не витримую і все-таки хочу подивитися на нього, подруга мене зупиняє.