Глава 22

Вероніка

Дорога у місто здається вічністю. Мені зараз так важко, в думках залишається Матвій, його погляд сповнений болем і розчаруванням. Мені так важко, від безсилля задихаюся.

Всю дорогу мати мовчала, лише гнівно на мене поглядала. Я теж немала жодного бажання говорити з жінкою, яка від сьогодні стала для мене чужою. Ми й раніше не були близькими, та після останнього її вчинку, все змінилося остаточно.

Під'їжджаємо під наш будинок, виходжу, байдуже закривши двері автомобіля. Опинившись у квартирі, вона гаркає.

 - Давай свій телефон!

 - Що?

 - Ти погано мене почула?

 - Ти не можеш забрати мій телефон!

  - І чому це? Хочеш з дружком своїм зв'язатися?

 - З дружком? Відколи ти про нього так говориш? 

 - Тепер буде тільки так, забудь про того хлопчиська! Зрозуміла?

  - Не переживай, після моїх слів, він зі мною більше не заговорить.

 - От і добре, та все ж...

Вона далі простягає руку. Віддаю їй телефон. Я не звикла здаватися, та зараз спорити з матір'ю даремно. Краще буде домовитися пізніше з батьком.

Хоча... Ну ось з'явиться у мене засіб для зв'язку. Невже я наважуся зателефонувати до Матвія? Навряд чи... Ні, не через страх, він просто не захоче зі мною говорити. 

Стає сумно від однієї тільки думки, наскільки добре я його знаю. Навіть не дивлячись на три роки розлуки з найкращим другом дитинства. 

Та є ще Маша і баба Ніна... Можливо, хоча би з ними зможу поговорити і дізнатися, як він...

*****

Вже кінець серпня, спливають останні дні літа. Скоро на навчання. Телефона свого, я й досі не отримала. Мати після втечі мені більше не довіряє. Обіцяла повернути, коли поїду на навчання в університет. На жаль, всі дні літа, що залишилися, я просиділа за книгами, які мене хоча би трохи відволікали. Весь цей час здається вічністю. 

Я наче у в'язниці, лише інколи з матір'ю ходжу за покупками. Мати це робить лише для того, щоб я не зруйнувала хороший імідж в університеті. Здається, вона приховує ще якісь причини, через які так турбується про мій зовнішній вигляд. Та в реальності, я не хочу про них знати. На все погоджуюся, стримую всередині себе істинні відчуття, аби лише вирватися з її контролю. 

*****

За два дні до навчання... 

Сидимо вдома, вечеряємо. Тиша, батько їсть і одразу працює в ноутбуці, мати мовчки п'є свою гірку чорну каву, а я байдуже колупаюся в салаті. Роптом вона говорить.

 - Вероніко, завтра батько відвезе тебе в університет, а твої речі в квартиру. Вам потрібно вирішити ще деякі питання в університеті. Хоча я не розумію, невже не можна було все зробити раніше?

Останнє говорить до батька. Він мовчить, не звертаючи жодної уваги на її слова. Мати переводить свій погляд на мене і продовжує.

 - Ми вийняли тобі квартиру, звичайно було би краще, щоб ти була під моїм наглядом. Та буде незручно кожен день долати 300 кілометрів відстані. До речі, навіть не думай водити туди своїх друзів. Можеш лише тих, яких я дозволю.

Я... Я... Я...

В матері лише вона, її думка, ніби батько лише предмет інтер'єру і я також. Та він вже здається звик і на те, ніяк не реагує.

Піднімаю на матір злий погляд.

 - Чого дивуєшся? Ти ж не думаєш, що я дозволю статися схожому на те, що було в селі?

Стає важко на серці від однієї думки про недавню ситуацію.

 - Людмило, досить.

Зупиняє її батько, чим мене дивує.

 - А що я такого кажу?

Встрягає одразу мати. Він важко видихає і продовжує розмову.

 - Доню, просто поводься добре і без дурниць. А завтра я тобі все покажу і розкажу.

 - Дякую тату.

Мати виходить з кухні, її відволікає звук телефону.

 - Завтра проведемо день, як батько з донькою. Людмила з нами не поїде. 

Продовжує тато. Чомусь усміхаюся. Хоча батько завжди поводився байдуже і відчужено, та від нього я відчувала більше доброти і тепла, аніж від матері.

 - Домовилися.

 - Це ще не все. Тримай.

Він простягає мені телефон, витягнувши його з кармана брюк.

 - Тільки матері не кажи, я обіцяв віддати його лише завтра.

 - Дякую тату.

Мені хочеться його обійняти від щастя. Здається, він нічого такого не зробив, та стає так приємно на душі. Напевно коли не отримуєш від батьків потрібної любові і підтримки, то навіть така маленька дрібниця робить людину щасливою. Швидко ховаю телефон під пояс штанів, щоб мати не побачила. 

Вона повертається, помітивши наші посмішки, підозріло на нас дивиться.

 - Що відбувається?

 - Ти про що?

Відповідає батько серйозно і впевнено.

 - Нічого, здалося.

Після вечері всі розходимося по кімнатах. Замикаю двері і задоволена лягаю на ліжко.

До кого мені спочатку зателефонувати?

Хоча, ні, мама почує мій голос, кімната батьків одразу за стіною. Тільки ж Маша, бабуся, Матвій...

Згадка про останнього засмучує. Сподіваюся, він в порядку. Спробую написати хоча би Маші. Бабуся не переписується в месенджерах, а Матвій... До нього не можу, не маю права навіть писати. Та все-таки хочу дізнатися, як він...

Швидко вмикаю телефон і помічаю, що він розряджений. 

Добре, що мати хоча би його вимкнула. Інакше, я би його взагалі не ввімкнула. На зарядку доведеться чекати лише завтра. Та є ще зовсім трохи заряду для того, аби написати Маші. Сподіваюся, що вона в мережі і відповість. Раптом Маша теж через все образилася на мене і не захоче зі мною говорити.