Глава 21

Вероніка

Хочу вийти з хатини непоміченою. Легко відкриваю двері і бачу, що ні Матвія, ні Андрія у дворі немає. Виходжу з будиночку, тихо закривши двері назад. Чую голоси позаду хатини, видихаю і тихими кроками йду з двору. Відійшовши досить далеко, набираю Марка. Чую лише декілька гудків, а далі знайомий голос. 

 - Ого, яка честь ангелочку! Невже Левченко з власної волі дозволив тобі зателефонувати?

 - Марк, не смішно. 

 - Гаразд, я тебе слухаю.

 - Марк, в мене правда мало часу, та я маю до тебе прохання.

 - Ого! Настільки?

 - Якщо ти ще не забув, то мені винний.

 - Я не забуваю свої борги.

Чую, як хлопець посміхається в телефон.

 - Так, що ти хочеш від мене?

 - Хочу, аби ти допоміг Матвію.

 - Чого? Вероніко, ти нічого не переплутала?

 - Ні, в обмін, я маю тобі інформацію про Лізу. Я нещодавно дізналася.

Чую мовчання хлопця і важке дихання.

 - Кажи.

 - Зацікавило?

 - Вероніко!

 - Гаразд. Марк, Андрій з Матвієм правда не ховали від тебе Лізу.

 - Це ти називаєш інформацією? Вони мені про це стільки часу самі кажуть.

 - Так, кажуть, тільки то правда. Більше того, Ліза сама поїхала, втекла. Після того, як сильно посварилася з Андрієм.

 - Жартуєш?

 - Зовсім ні, а про інше, я не маю права говорити. Якщо Ліза захоче, то сама тобі розповість. То що, за таку інформацію, ти мені допоможеш?

 - Гаразд. Що я маю робити?

 - Затримати його, аби моя мати не посадила Матвія.

 - Зрозуміло. Я вже чув про те, що ви зробили. І де мені його шукати?

 - В твоїй хатині.

 - Чого? Ну ви...

 - Марк!

 - Добре вже, відвідаю я гостя.

 - Марк!

Знову гаркаю на хлопця.

 - Та добре кажу. Не переживай, нічого з твоїм Левченком не станеться.

 - І ще одне. Чи може хтось з твоїх людей, підкинути мене додому? 

 - Ок. Все зроблю. Ти на центральній дорозі?

 - Так.

 - Добре, зараз когось відправлю.

 - Дякую.

Через декілька хвилин, біля мене зупиняється мотоцикліст. Спочатку дерев'янію, адже думаю, що Матвій мене наздогнав. Коли бачу чужого хлопця, який говорить, що він від Марка, то з полегшенням видихаю. Сідаю швидко на моцик, а далі ми рушаємо з місця. 

За досить короткий час, прибуваємо до паркану баби Ніни. Хлопець зупиняє мотоцикл і я злізаю. Він злякано дивиться у двір, де стоїть поліцейська машина, а тоді зривається з місця.

Помічаю ще одну в дворі Матвія. Заходжу у двір, навіть не встигаю дійти до будинку, як з нього вибігає мати. Чомусь після всього її важко називати мамою. Вона розлючена летить до мене. Боляче хапає за руку і кричить.

 - Як ти посміла?! Невдячна! Я твого Матвія...

Мати не встигає договорити, коли чуємо голос тітки Тамари.

 - Не смій чіпати мого сина!

 - Та ти що? Тоді нехай він не лізе до моєї дочки!

Бачу бліде обличчя тітки Тамари. Уявлю, скільки їй довелося вислухати від моєї матері. Мені соромно і шкода, що все так. Починаю шкодувати про наш з Матвієм безросудний вчинок. 

Так, ми втекли, нам було добре разом. Я ніколи не забуду ту мить. Та коли близькі люди страждають від того, ми не зможемо бути щасливими.

 - Мамо, перестань! Чого ти хочеш? 

 - Чого я хочу?! Твої речі зібранні, ти зараз сідаєш зі мною в машину і ми їдемо в місто. Зрозуміло?!

Вона сильніше стискає мою руку, від чого я вигинаюся.

 - Відпустіть Ніку!

Чую знайомий голос, завмираю.

Ні... Але як? Чому Марк його не затримав?

Повертаю своє обличчя і бачу Матвія.

 - Ось тебе нам зараз й бракувало! 

Говорить єхидно моя мати.

Я не впізнаю цієї жінки. Так, вона ніколи не була хорошою не те, що матір'ю, але й людиною. Та такого не робила і ніколи не забороняла спілкуватися з Матвієм. Що на неї найшло? Чи я просто не хотіла бачити її істинного обличчя?

 - Мамо, ти обіцяла! Не чіпай його. 

Кажу тихо. 

 - Я збрехала.

Посміхається мені у відповідь мати.

 - Тепер він за все відповість. 

На мої очі навертаються сльози. 

Чому моя мати стала такою? Від коли?

 - Сину. 

Тітка Тамара зривається до Матвія. 

 - Що ви наробили?

Обіймає його, а тоді звертається до моєї матері.

 - Не смій чіпати мого сина. Інакше...

 - Інакше що?

Хитро перепитує моя, так звана мати.

 - Я знаю багато твоїх секретів. Не боїшся, що всі про них дізнаються?

 - Тобто?

Запитує Матвій, а я незрозуміло дивлюся на тітку Тамару.

 - Ми було знайомі з Людою, ще в місті.

Каже для всіх, а сама дивиться лише на матір.

 - Кажеш розповіси мої секрети? А свої не хочеш? Подивись скільки глядачів зібралося.

Бачу бліде обличчя тітки Тамари. З будинку виходить дядько Стьопа й інші поліцейські. На вулиці збираються сусіди на чолі з тіткою Зіною, яка задоволено посміхається. Недаремно я недолюблювала ту відьму. Всі навколо спостерігають за сценою, що відбувається.

 - Степан Дмитрович, затримайте цього шмаркача!

Говорить моя мати.

 - Він викрав мою неповнолітню доньку.

 - Що?

Дивлюся на неї, хочу вирватися, та вона міцніше стискає мою руку. Матвій рветься мені на допомогу, та поліцейські його затримують. Степан Дмитрович каже.

 - Що ви діти робите?

В дверях з'являється баба Ніна.

 - Людо, доню, що ти робиш? Схаменися!

Тітка Тамара плаче і хоче вирвати Матвія від поліцейських. В моїй голові шум і страх через те, що зараз може статися. Тому роблю те, що врятує Матвія і водночас сильно образить.

 - Зупиніться і відпустіть Матвія! Він мене не викрадав!

 - Чого?

Хитро та з цікавістю перепитує мати.

Потрібно грати правдиво.

 - З чого ви це взяли? Я сама втекла через вікно, після сварки з матір'ю. Можете подивитися, там ще драбина стоть. Чи ви думаєте, що він мене драбиною вкрав, наче кошеня?

Поліцейські сміються з моїх слів. Мати зло дивиться на мене, вже без хитрої усмішки.