Глава 20

Матвій

Мене починає хвилювати те, що друг хоче поговорити наодинці. Однозначно є щось таке, чого не має знати Ніка. Коли опиняємося у дворі, далеко від хатини, друг говорить.

 - Друже, то капець.

 - Що таке?

 - Та тітка, ну, мати Вероніки...

 - Що тітка?!

 - Вона прийшла до мене. Уявляєш? Я їй казав, пояснював, що не знаю, де ви. Тільки вона, навіть слухати не хотіла.

 - Друже, ближче до справи. Чого тітка Люда хотіла?

 - Попередила, якщо Вероніка не повернеться до сьогоднішнього вечора, то вона тебе посадить.

 - Чого?!

 - Саме так. Якщо ти забув, то твій ангелочок ще неповнолітній. Здається у нас проблеми.

 - Андрій, проблеми в мене, ти тут, ні до чого.

 - Думаєш, що я тебе кину одного в такій ситуації? Поганої ти про мене думки, друже.

 - Я не кажу, що кинеш. Просто ти тут, ні до чого. Не лізь, щоб тебе не вмішали. Тітка Люда погана жінка. Зараз вона всім показала своє істинне обличчя.

 - І що тепер робити?

 - Ніка не повинна про те знати, інакше, вона піде до матері.

 - Ти здурів?! Тебе посадять!

 - Тітка Люда не посміє.

 - Помиляєшся, ти не бачив сьогодні її обличчя і настрою, коли вона зі мною говорила.

 - Андрій, я не можу втратити Ніку.

 - А коли тебе посадять, ти її не втратиш?

 - Не посадять. Потрібно щось придумати, дай мені час. Все, я повертаюся до Ніки.

 - Друже...

 - Досить. Давай закриємо тему. Добре?

Андрій розуміючи каває і подає мені руку. Відповідаю тим самим другові та йду від нього.

Чую позаду, як Андрій лається собі під ніс навздогін. Знаю, він зовсім мене не розуміє. Та інакше не можу вчинити. 

Заходжу в хатину, Ніки не бачу. 

Якого?

Вибігаю у двір, теж нікого. 

 - Ніка! 

Кричу. До мене підбігає Андрій.

 - Друже, що трапилося? 

Схвильовано запитує.

 - Ти чому, ще не поїхав?

 - Чого мене проганяєш?

 - Пробач, Ніка зникла.

 - Отже, вона тебе рятує. Признаюся, я в ній помилявся. Думав, що вона така сама мажорка, як і Богдашевський. Та дівчинка розуміє, на відмінну від тебе, чим тобі все загрожує.

 - Вона не могла далеко піти, я повинен її наздогнати.

 - Ти взагалі чуєш, про що я тобі кажу?

Не слухаю Андрія, сідаю на свій моцик і тільки хочу рушити, як мене зупиняє Богдашевський. Він разом із своїми дружками заїжджають у двір біля хатини і гучно тормозять.

Богдашевський хоче справити на мене враження? Похвально... 

Хмикаю своїм думкам. Андрій засуджуючи дивиться на мене. Бачу, як злиться і каже.

 - Нагадай, хто власник ідеї, щоб тут ховатися?

 - Андрій, не починай. Ми з ними впораємося.

 - Серйозно? Радий твоєму оптимізму.

З трьох машин вилізають люди Марка на чолі з ним самим. Нарахував десятьох. А нас з Андрієм всього навсього двоє. Помічаю, як друг стискає кулаки. Марк говорить.

 - Здоров хлопці! Які люди до мене завітали. 

Злюся, киплю посмішку, щелепу стискаю до хрусту. Мені хочеться стерти хитру посмішку на фізіономії Богдашевського.

 - Левченко, чого мовчиш?

 - Що ти хочеш, Богдашевський? Не до тебе зараз.

 - О! Правда? А я думав, що ти до мене приїхав.

Бляха, як він мене бісить. Богдашевський занадто сміливий в оточенні своїх людей. От коли би, ми були наодинці... 

 - Можливо розберемося між собою? Чи ти мене боїшся?

Кажу до нього.

 - Чого?!

Перепитує Богдашевський і починає реготати.

Бляха, як хочеться все-таки йому врізати.

 - Ти думаєш, я битися прийшов?

Говорить він.

 - Хіба ні?

 - Я від Вероніки.

 - Чого?!

 - Бачу мені вдалося тебе здивувати. Уяви собі, твоя дівчина попросила мене, щоб я тобі допоміг.

 - Та пішов ти!

Хочу сісти на мотоцикл і поїхати до Ніки. Та його дружки мене зупиняють.

 - Не зрозумів. Відійдіть! Негайно!

Гарячу на них.

 - Вибач Левченко, мені теж не подобається все, що відбувається. Та, на жаль, я змушений тебе затримати. Якщо ти поїдеш за Веронікою, тебе посадять. Мені в дійсності того хотілося би, та я їй винен. Тому виконую свою обіцянку.

 - Оце ти благородний. 

Знову хочу рушити, та козли Богдашевського хапають мене з обох боків. Намагаюся вирватися, але марно. У них перевага у кількості. Андрій хоче мені допомогти, та його теж хапають інші пси Богдашевського. Я не можу чекати і так просто здатися. Вириваюся далі, одного б'ю під дих. Та раптом біля мене опиняється Богдашевський і вмазує кулаком в дихавку. Стає важко дихати, закашлююся, біль сильним спазмом розходиться по тілу.

 - Ну ти і кретин, Богдашевський!

Хриплю до нього.

 - Заводьте його в хатину. Нам потрібно поговорити.

Всі крім Андрія і тих, хто його тримає, заходять в злочасну дерев'яну споруду, яку подумки хочу спалити. Мене й досі двоє тримають. Богдашевський говорить.

 - Якщо ти обіцяєш заспокоїтися, тебе відпустять і ми спокійно поговоримо.

 - Гаразд.

Кажу, виходу іншого не бачу, хоча й спинити свою злість не можу. Злюся на того кретина, на його людей, на мою Ніку. 

Чого вона так вчинити?

Сідаю на диван, його дружки мене відпускають. Богдашевський сідає напроти мене у крісло.

 - Мені Вероніка дещо розповіла. Хочу ще у тебе запитати, доки твого дружка нема.

 - До чого тут Андрій?

 - Виявляється, ти дійсно не знаєш де Ліза.

 - Я тобі стільки часу про те говорю. А до тебе тільки зараз дійшло?