Глава 20

Матвій

Мене починає хвилювати те, що друг хоче поговорити наодинці. Однозначно є щось таке, чого не має знати Ніка. Коли опиняємося у дворі, далеко від хатини, друг говорить.

 - Друже, то капець.

 - Що таке?

 - Та тітка, ну, мати Вероніки...

 - Що вона знову зробила?!

 - Вона прийшла до мене. Уявляєш? Я їй казав, пояснював, що не знаю, де ви. Тільки вона навіть слухати не хотіла.

 - Друже, ближче до справи. Чого тітка Люда хотіла?

 - Попередила, якщо Вероніка не повернеться до сьогоднішнього вечора, то вона тебе посадить.

 - Чого?!

 - Саме так. Якщо ти забув, то твій Ангелочок ще неповнолітній. Здається у нас проблеми.

 - Андрій, проблеми в мене, ти тут ні до чого.

 - Думаєш, що я тебе кину одного в такій ситуації? Поганої ти про мене думки, друже.

 - Я не кажу, що кинеш. Просто ти тут дійсно ні до чого. Не лізь, щоб тебе не вмішали. Тітка Люда погана жінка. Зараз вона всім показала своє істинне обличчя.

 - І що тепер робити?

 - Ніка не повинна про те знати. Інакше, вона піде до матері.

 - Ти здурів?! Тебе посадять!

 - Тітка Люда не посміє.

 - Помиляєшся, ти не бачив сьогодні її обличчя і настрою, коли вона зі мною говорила.

 - Андрій, я не можу втратити Ніку.

 - А коли тебе посадять, ти її не втратиш?

 - Не посадять. Потрібно щось придумати, дай мені час. Все, я повертаюся до Ніки.

 - Друже...

 - Досить. Давай закриємо тему. Добре?

Андрій розуміючи каває і подає мені руку. Відповідаю тим самим другові та йду від нього.

Чую позаду, як Андрій лається навздогін. Знаю, він зовсім мене не розуміє. Та інакше не можу вчинити. 

Заходжу в хатину, Ніки не бачу. 

Якого?

Вибігаю у двір, теж нікого. 

 - Ніка! 

Кричу. До мене підбігає Андрій.

 - Друже, що трапилося? 

Схвильовано запитує.

 - Ти чому, ще не поїхав?

 - Чого мене проганяєш?

 - Пробач, Ніка зникла.

 - Тобто зникла?

 - Бляха, друже не тупи! Її ніде нема.

 - Молодець твоя Ніка, вона тебе рятує, якщо ти ще не зрозумів. Признаюся, я в ній помилявся. Думав, що вона така сама мажорка, як і Богдашевський. Та дівчинка розуміє, на відмінну від тебе, чим тобі все загрожує.

 - Вона не могла далеко піти, я повинен її наздогнати.

 - Ти взагалі чуєш, про що я тобі кажу?

Не слухаю Андрія, сідаю на свій моцик і тільки хочу рушити, як мене зупиняє Богдашевський. Він разом із своїми дружками заїжджають у двір біля хатини і гучно тормозять.

Богдашевський хоче справити на мене враження? Похвально... 

Хмикаю своїм думкам. Андрій засуджуючи дивиться на мене. Бачу, як злиться і каже.

 - Нагадай, хто власник ідеї, щоб тут ховатися?

 - Андрій, не починай. Ми з ними впораємося.

 - Серйозно? Радий твоєму оптимізму.

З трьох машин вилізають люди Марка на чолі з ним самим. Нарахував десятьох. А нас з Андрієм всього навсього двоє. Помічаю, як друг стискає кулаки. Марк говорить.

 - Здоров хлопці! Які люди до мене завітали. 

Злюся, киплю, щелепу стискаю до хрусту. Мені хочеться стерти хитру посмішку на фізіономії Богдашевського.

 - Левченко, чого мовчиш?

 - Що ти хочеш, Богдашевський? Не до тебе зараз.

 - О! Правда? А я думав, що ти до мене приїхав!

Бляха, як він мене бісить. Богдашевський занадто сміливий в оточенні своїх людей. От коли би, ми були наодинці... 

 - Можливо розберемося між собою? Чи ти мене боїшся?

Кажу до нього.

 - Чого?!

Перепитує Богдашевський і починає реготати.

Бляха, як хочеться все-таки йому врізати.

 - Ти думаєш, я битися прийшов?

Говорить він.

 - Хіба ні?

 - Я від Вероніки.

 - Чого?!

 - Бачу мені вдалося тебе здивувати. Уяви собі, твоя дівчина попросила мене, щоб я тобі допоміг.

 - Та пішов ти!

Хочу таки поїхати звідси до Ніки. Та його дружки мене зупиняють.

 - Не зрозумів. Відійдіть! Негайно!

Гарячу на них.

 - Вибач Левченко, мені теж не подобається все, що відбувається. Та, на жаль, я змушений тебе затримати. Якщо ти поїдеш за Веронікою, тебе посадять. Мені в дійсності того хотілося би, та я їй винен. Тому виконую свою обіцянку.

 - Оце ти благородний. 

Знову хочу рушити, та козли Богдашевського хапають мене з обох боків. Намагаюся вирватися, але марно. У них перевага у кількості. Андрій хоче мені допомогти, та його теж хапають інші пси Богдашевського. Я не можу чекати і так просто здатися. Вириваюся далі, одного б'ю під дих. Та раптом біля мене опиняється Богдашевський і вмазує кулаком в дихавку. Стає важко дихати, закашлююся, біль сильним спазмом розходиться по тілу.

 - Ну ти і кретин, Богдашевський!

Хриплю до нього.

 - Заводьте його в хатину. Нам потрібно поговорити.

Всі крім Андрія і тих, хто його тримає, заходять в злочасну дерев'яну споруду, яку подумки хочу спалити. Мене й досі двоє тримають. Богдашевський говорить.

 - Якщо ти обіцяєш заспокоїтися, тебе відпустять і ми спокійно поговоримо.

 - Гаразд.

Кажу, виходу іншого не бачу, хоча й спинити свою злість не можу. Злюся на того кретина, на його людей, на мою Ніку. 

Чого вона так вчинити?

Сідаю на диван, його дружки мене відпускають. Богдашевський сідає напроти мене у крісло.

 - Мені Вероніка дещо розповіла. Хочу ще у тебе запитати, доки твого дружка нема.

 - До чого тут Андрій?

 - Виявляється, ти дійсно не знаєш де Ліза.

 - Я тобі стільки часу про те кажу, а до тебе тільки зараз дійшло?!

 - Я би на твоєму місці був обережний зі словами. У мене все-таки зараз перевага, а ти у програшній ситуації.