Глава 19

Вероніка

Далі все відбувається наче в казці. Наші з Матвієм казці...

Ми стоїмо, обіймаємося. Відчуваю Матвія кожною частинкою тіла. 

Його аромат заповнює всі мої думки. Парфуми, які він досі не змінив, завжди мені подобалися. Я часто засинала на подушці, тій, що він лежав. Його запах мене заспокоював.

3 роки тому...

Сьогодні цілий день йде сильний дощ. Ми з Матвієм сидимо у моїй кімнаті. Баба Ніна щось готує на кухні. Друзі пропонували нам зустрітися у закинутому будинку, колишньому будинку культури. Зараз побудуваний новий клуб, а стару споруду залишили. Тому там проводять час підлітки, яких ще не пускають у клуб. Інколи навіть ті, хто туди не хоче. Та ми не пішли. Справа навіть не в дощі. У Матвія багато друзів, які би підкинули його тільки по одному проханню. Він збрехав, що захворів. А я подругам, що мене не пускає бабуся. 

Лежимо з Матвієм на моєму ліжку. Він мені розповідає про те, що я пропустила доки була у місті. А я уважно слухаю, користуючись моментом, дивлюся, вриваюся поглядом у кожну рису його обличчя. 

Настільки його вивчила, що вже можу намалювати. Тільки боюся. Мене щось стримує. Я досить гарно малюю. Поки, що лише простим олівцем. Та у мене виходять непогані портрети людей. Вже багато кого намалювала. Лише Матвія не наважуюся. Та дуже хочу. Мене зупиняє те, що хтось побачить моє кохання до нього. Помітить сильні почуття через малюнок. Боюся того, що навіть він сам, все зрозуміє по портреті. Та я точно його намалюю. Сьогодні, або завтра почну. А тоді сховаю, так, заховаю у щоденник і ніхто його не побачить. Лише я буду дивитися, коли Матвій буде далеко.

Не помічаю, як від його голосу засинаю. Запах впитується під шкіру. У його обіймах, в захисті, провалююся у сон...

Такі вечори були частими. Я засинала під його голос, а далі Матвій йшов додому. Тихо, непомітно. А я спала, так міцно, нічого не чувши. Лише ранком помічала, що Матвія нема.

Не знаю скільки ми так стоїмо. Раптом нас перериває звук Андрієвого мотоцикла. Виявляється, він вже встиг повернутися з продуктами. 

Снідаємо разом і дізнаємося те, що він вже встиг заспокоїти друзів. Звичайно про наше перебування, не розповів нікому, навіть їм. Я розумію, що Матвій не помилився в Андрієві. Він дійсно хороший друг, а ось людина - сумніваюся. Згадати тільки, як він повівся з рідною сестрою, та друг дійсно непоганий. Андрій їде, пообіцявши тримати нас в курсі того, що відбувається. 

Нарешті залишаємося на самоті. Матвій сідає на диван, я спираюся йому на плече, переплітаємо наші пальці. Ось так і сидимо, розмовляємо. Матвій обіймає, топить в ніжності, у своєму гарячому подиху над вушком. Він гладить великим пальцем мою долоню. Мені так добре тільки з ним, лише, коли Матвій поруч. Я стільки часу таємно мріяла про таку мить. Та чи довго вона буде тривати, невідомо, нікому. Ми просто насолоджуємося тут і зараз тим, що відбувається. 

Далі вирішуємо пройтися лісом. Матвій весь час тримає за руку. Він ніби боїться відпустити, втратити. Мені так добре і приємно водночас. Ми обіймаємося, цілуємося, розмовляємо. Інколи навіть дуріємо. Дражню Матвія, а він ведеться на мої витівки. Жартую над ним, а тоді тікаю від хлопця. Матвій не залишається у боргу, він мене наздоганяє і за мої слова, міцно обіймає, а далі ніжно цілує в губи. Його дії спантеличують, збивають з розуму, а серце калатає з шалено силою. Все навколо наче казка, приємний і бажаний сон, який так боюся, що стане реальністю. 

Йдемо до хатини. Матвій на мене хитро дивиться, стає трішки соромно під його поглядом. Так бентежно і приємно, коли він впитується під шкіру. Тому по дитячому, легко, штовхаю його і біжу з усіх ніг. Хлопець мене наздоганяє. Йому все виходить дуже легко. Він високий, спортивний, проти мініатюрної білявки. Матвій хапає мене за руку і ніжно цілує, так наполегливо, ніби не цілував сьогодні. Я теж відповідаю з такою жагою і віддачею, ніби все востаннє, наче то останній поцілунок. У мене дивні передчуття, які лякують. Та зараз, стараюся про те не думати. Ми цілуємося, обіймаємо одне одного. Зариваюся долонями у його волосся. Хлопець міцніше стискає мою талію.

Опинившись у будиночку, Андрія не бачимо.

Дивно, він обіцяв тримати нас в курсі, а сам кудись зник.

 - Сподіваюся, нічого не сталося.

Вимовляю.

 - Не переживай, я впевнений, що у всіх все добре. 

Стає чомусь спокійніше від його слів. 

Далі знову цілуємося наче божевільні. Нас перериває звук Андрієвого мотоцикла. Хлопець заходить у будиночок і зло на нас дивиться.

 - Ти чого?

Здивовано запитує Матвій.

 - За мною хвіст приставили.

 - Що? Хто?

Питає Матвій, а я швидко перепитую.

 - Ти їх привів сюди?

Андрій дивно на мене дивиться. Ніби я сказала, щось страшне. Та мені байдуже, як виглядає все збоку. В дійсності, сильно боюся розлуки з Матвієм.

 - Ні, звичайно. Мені довелося цілий день їх за ніс водити.

 - То хто хвіст приставив?

Знову запитує Матвій.

 - Не знаю. Мати Вероніки всіх на вуха поставила. Хвіст може бути з поліції. Хоча, я не впевнений. Можливо, Богдашевський по якісь причині пасе.

 - Дякую друже.

Стукає Матвій по плечі друга. 

А що до друзів... Я зовсім забула про Машку. Мені потрібно з нею поговорити. У мене нема права так вчиняти і тримати її у невідомості. Вона ж страшно переживає. Особливо, коли мати наробила стільки шуму.

Матвій з Андрієм виходять у двір, щоб поговорити. У мене знову з'являються погані передчуття. Розумію, що щось сталося, якщо Андрій не хоче при мені розповідати.