Глава 17

Вероніка

Ходжу розгнівана, зла по кімнаті, доки не чую тихий свист. Виглядаю у вікно і бачу усміхненого Матвій. Він поставив на стіну драбину, а сам киває, щоб злізала. Коли бачу його усмішку, на серці стає легше. На хвилину забуваюся та вчасно згадую те, що декілька хвилин назад почула від батьків. Починаю обережно злазити. На щастя у мене нема страху висоти і ніколи не було. У дитинстві ми з Матвієм, що тільки не робили і де не лазили. 

Я одягнута в джинсові шорти, білу майку, сорочка зав'язана на талії. А ще з невеликим рюкзаком на плечах. В якому є змінний одяг, деякі засоби гігієни, телефон, навушники і яблуко, яке лежало на моїй тумбочці. Все, що може знадобитися, я взяла. Хочу чим швидше втекти, аби не бачити батьків і нічого їм не пояснювати. Мрію лише провести час з Матвієм, аби батьки так швидко не забрали мене звідси, від баби Ніни. Хочу, щоб залишили хоча би до навчального року.

Чому саме зараз? Стільки часу їм було байдуже, вдома я, чи у бабусі. А зараз все змінилися. Тоді, коли ми стали з Матвієм близькими. Насправді, я сама не розумію, куди ми йдемо і що буде далі. Та зараз, мені байдуже на все і всіх. Головне, що саме в цю мить, він поруч. 

Майже опиняюся внизу, залишається три щаблі. Та раптом відчуваю на собі руки Матвія. Він ривком знімає мене за талію, опускає на землю і розвертає до себе. Дивимося, завмираємо, насолоджуємося близькістю один одного. Його аромат навіює спогад нашого поцілунку.

Раптом вириваюся з такого бажаного марення.

 - Нам потрібно бігти. 

Матвій допомагає перелізти через паркан і ми опиняємося у його дворі. Бачу, як з будинку виходить тьотя Тамара.

 - Веронічко, дитино, привіт.

 - Привіт, тьотю Тамаро.

 - Мам, вибач, ми поспішаємо.

 - Та добре. Але куди ви? Щось сталося?

 - Мам, все пізніше.

Швидко говорить Матвій. Він теж в джинсах, майці і сорочці. Далі Матвій заводить мотоцикл. Я поглядом перепрошую у тітки Тамари. Вона розуміючи посміхається. А далі, опиняюся біля Матвія, обіймаю за пояс і ми рушаємо з його двору.

Все сталося настільки швидко, що я не усвідомлюю наслідків. Точніше, не хочу про них думати. Ми разом їдемо мотоциклом. Хоча й самі не знаємо, куди. Все бентежить, захоплює і зовсім трішки лякає. Тільки це приємний страх перед невідомістю.

По дорозі вирішуємо не їхати до річки. Саме там нас шукатимуть в першу чергу. Їдемо на виїзд із села, проїждаємо біля старого дуба. У мене з'являється ідея.

 - Матвій, поїхалу в ту закинуту хатину.

 - Яку ще хатину? 

Запитує хлопець.

 - В хатину Марка.

 - Кого? Нізащо!

 - Марк зайнятий пошуком Лізи. Більше нікому не прийде в голову нас там шукати. До того ж, то інше село. Вір мені, прошу.

Матвій неохоче та все-таки погоджується. Ми рушаємо туди.

Опинившись на місці, Матвій глушить мотоцикл. Хлопець допомагає мені злісти. Заходимо в хатину. Включаю тусклу лампу, бачила, як її вмикали друзі Марка. Матвій здивовано відкриє очі. 

 - Ти наче місцева, все знаєш.

Посміхаюся і підходжу до Матвія.

 - Не злися і визнай, що це хороше місце.

 - Лігво Богдашевського? О так, це найкраще місце.

 - Матвій!

Дражню його, легко стукнувши по плечі. Матвій теж посміхається, він перехоплює мою руку, тоді й іншу і бере їх мені за спину. А сам притискає мене до себе, спирається своїм чолом до мого і в губи вимовляє.

 - Що ти зі мною робиш, ангелочку?

 - Знову це прізвисько?

 - Ні, то не прізвисько. Ти дійсно мій ангел.

Схиляється, вдихає аромат мого волосся. Моє тіло покривається мурахами. 

Як йому вдається змусити мене так реагувати на нього?

Сама тягнуся до його губ. Матвій помітивши, посміхається та перехоплює ініціативу. Наш поцілунок ніжний, бажаний і такий потрібний. Я не можу повірити у те, що відбувається. Здається, то все сон, приємне до божевілля марення. Матвій ніжно і водночас з напором зминає мої вуста. Відповідаю йому, вкладаючи свої почуття у наш поцілунок. Не знаю, скільки ми цілуємося...

Відкриваю очі тоді, коли більше не маємо чим дихати. Досі стоїмо, притулившись чолом один до одного та важко дихаємо. Відчуття, що задихаємося від своїх почуттів, які приховували і від яких страждали стільки часу. Тільки зараз змогли відпустити минуле, розслабитися, віддатися емоціям. 

 - Можливо ти розкаже мені, що все-таки сталося?

 - Розкажу.

Ми сідаємо на старий диван, Матвій обіймає, спираюся на його груди. Він переплітає наші пальці. Відчуваю його серцебиття і помірне дихання. Мене це заспокоює і я починаю розповідати.

Весь час Матвій уважно слухає, не перебиває, підтримує. Розповідаю все, крім того, що батьки його звинувачують у всіх бідах. Лише після закінчення моєї розповіді, хлопець каже.

 - Ніка, то через мене?

 - Що?

 - Не потрібно, я знаю. Декілька років тому, твій батько ясно дав мені зрозуміти, щоб я залишив тебе у спокої. А твоя мати, ще й пригрозила.

 - Що? Ти тому...

 - Ні, звісно. Мені байдуже було на їхні погрози. Для мене завжди була найважливішою ти. Просто, я сам вважав себе не вартим тебе, боявся розбити твоє серце, розчарувати. Мені здавалося, що ти сприймаєш мене лише своїм другом, братом зрештою.

 - Чого? 

Повертаю до нього своє обличчя.

 - Я ніколи не вважала тебе братом. Можливо другом, але тільки спочатку.

Матвій уважно дивиться, його очі темніють за секунду. В його погляді з'являється дивний блиск.

 - Я думав, що був першим, швидкоплинним коханням. Гадав, що все швидко пройде і не хотів руйнувати нашу дружбу.

 - Думаєш, пройшло?

Запитую з надією у нього. Глибоко всередині боюся почути правду.

 - Ні, не пройшло. Для мене розгорілося ще сильніше.

Дивлюся уважно на Матвія. Не вірячи його словам. На очах з'являються сльози. 

Матвій тільки, що зізнався у своїх почуттях? Він весь час відчував до мене теж саме?

Хлопець ніжно подушечками пальців витирає мою сльозу і так дивиться. Від його погляду тіло тремтить, а серце вистрибує з грудей.