Глава 16

Вероніка 

 - Вероніко, де ти? Швидко йди додому. Ми з батьком в бабусі на тебе чекаємо!

Кричить загрозливо мати у телефон.

Мати з батьком у бабусі? Все виглядає дивним, щоб вони до баби Ніни, у село... Що взагалі відбувається? За все своє життя, не пам'ятаю жодного такого разу. До бабусі, рідна дочка, моя мати, ніколи не хотіла їхати, а не те, щоб батько, сильно зайнятий зять. Мені соромно було за батьків, їхню байдужість та егоїзм. Я на відмінну від них, дуже любила село, бабусю і час, який тут проводила.

Переводжу свій погляд на хлопця. Матвій розгублено дивиться, очі горять. Мені не хочеться переривати такий момент. Подумати тільки, Матвій мене поцілував. Я так мріяла про поцілунок з ним, або й мріяти боялася.

Сьогодні була така ображена на нього, через Віку. Мене сильно розізлило і засмутило те, що між ними щось може бути. Чомусь спочатку так здалося. Та Матвій довів протилежне. Спочатку словами, а тоді поцілувавши. Він вкрав мій перший поцілунок. Хоча, я завжди мріяла, що першим мене поцілує саме він, найкращий друг дитинства, Матвій.

Дивлюся у його очі, кавового відтінку, які ніжно у мене впиваються. Збоку в телефоні чую мамину істерику. Коли щось виходить з під її контролю, вона саме так поводиться, істерить. Батько часто сходить, аби не розбурхувати ще більший конфлікт. Він більше мовчить, або занадто байдужий до усього. В мене відчуття, що інколи, йому байдуже навіть на рідну доньку. Я вже звикла до їхньої байдужості та поведінки. Все життя, щоб вільно дихати, я тікала до бабусі у село. Тільки тут спокійно жила, насолоджувалася дитинством і мріяла. Вдома такого не було, я не мала права розслаблятися. В місті стільки матеріального, фальшивого, що я перестала там мріяти. 

Чуму саме зараз, через стільки часу, батьки тут? В момент нашої з Матвієм близькості?

Вибиваю телефон, у мене нема бажання слухати її істерику та й соромно перед Матвієм. Мені завжди було соромно за своїх батьків. Коли дивилася на тьотю Тамару і її чоловіка, складалася картина справжньої сім'ї, люблячої. 

 - Матвій пробач. Потрібно додому.

 - Щось сталося?

Хвилюючись питає хлопець.

 - Не знаю ще, батьки приїхали.

 - Допомога потрібно?

Зараз Матвій нагадує мені колишнього друга, який завжди мене підтримував і розумів. Від такого спогаду на вустах з'являється посмішка. Матвій її помічає і запитально вигинає брову.

 - Якщо можеш, відвези мене додому.

 - Звичайно відвезу.

Матвій бере за руку, переплітаючи наші пальці.

Йдемо від джера до його мотоцикла. Всю дорогу мовчимо. Лише наші руки, доторки, говорять за себе. Відчуваю тепло, захист, підтримку, незвично приємні відчуття. Вони лоскочуть всередині. З Матвієм завжди добре, хвилююче.

Вийшовши з нашого таємного місця, направляємося до друзів. Андрій з Машкою підозріло і здивовано дивляться, перевівши погляди на наші сплетені руки. Андрій мовчки спостерігає, а подруга задоволено посміхається. Вона непомітно показує великим пальцем догори. Машка, як завжди. 

Та я така щаслива, що не злюся через її дію. Не знаю, що буде далі, та зараз, я наче в хмарах літаю. Відчуваю себе так добре, легко, дивно, незвично, але особливо.

 - Нам потрібно додому. Зідзвонимося.

Вимовляє Матвій, підводить мене до мотоцикла та допомагає сісти на нього. В момент, коли його пальці опиняються на моїй талії, мурахи розносяться всім тілом, а наші очі зустрічаються. З серцем щось відбувається, всередині все змінюється. Попередні приємні відчуття переростають на такі бажанні. Матвій відриває свій погляд, Андрій присвистує. Хлопець зло коситься на друга, а тоді сідає на мотоцикл.

 - Обійми мене.

Говорить Матвій, моє тіло огортає легке хвилювання. Його слова викликають у мені таку пожежу, вулкан, змішані емоції.

Струшою голову і виконую те, що каже Матвій. Ми зриваємося з місця. Притуляюся до його спини, руками обіймаю в поясі, вдихаю аромат. Матвій напружується, його серце тарабанить в грудях, відлунням віддає. Його рука час від часу погладжує мої руки, які знаходяться у замку, заклякли на його животі.

Мені здається, що це сон, марення. Я так боюся прокинутися і зрозуміти, що мені все тільки наснилося. Зараз страшно мріяти, думати. Хочу лише насолоджуватися миттю близькості Матвія. Чомусь коли ми разом, час невблаганно летить. За дуже короткий час, опиняємося біля двору баби Ніни. Бачу припарковану батьківську синю ауді.

Дивна картина, яка раніше не спостерігалася. Матвій глушить мотоцикл.

 - Допомогти?

 - Не потрібно. Я сама з ними поговору.

 - Впевнена?

Уважно дивиться, зчитує, великим пальцем торкається до обличчя. Від його дії, на душі стає так тепло, приємно. Метелики, які до того лоскотали у животі перетворюються на тепло, яке розливається всім тілом і зупиняється внизу живота. Ноги здається, що не тримають.

Матвієвого мотоцикла чути далеко, навіть з будинку. Тому дуже швидко на порозі з'являються батьки. Мати несеться швидким кроком у мій бік, батько йде повільніше і говорить.

 - Юначе, коли ви дасьте моїй доньці спокій?

Відриваюся від Матвія. Він хапає мене за руку, легко, стискаючи, підтримуючи. Повертаюся до нього.

 - Не хвилюйся, я зателефоную. Не хочу, щоб батьки вилили на тебе весь гнів.

 - Мені однаково.

 - А мені ні. Будь ласка.

Шепочу до Матвія. Знаю, він мене розуміє краще за всіх. Матвій відходить, заводить мотоцикл і повертає у свій двір. Стає холодно без нього, відчуваю дискомфорт.

Мама підбігає і обіймає мене. Мені неприємні її обійми. Мабуть тому, що ніколи не вважала їх щирими, материнськими. Справжню опіку і любов відчувала лише від бабусі.

 - Мамо, що таке? Ви чого тут?

 - Ще питаєш?! Ходімо краще в будинок, там поговоримо.