Глава 13

Матвій

Останні події сильно мене вимотали. Зараз мені необхідний сон, як повітря. Опинившись вдома, спати хочу страшенно. Та мати не дає цього зробити, підключається ще й батько. Розумію, що змушую їх сильно хвилюватися, та зараз не до того, не до їхніх повчань. Тому відмахнувшись, зникаю за дверима своєї кімнати. 

В нас невеликий будинок, та досить зручний. У ньому дві спальні, кухня разом із вітальньою і ванна кімната. Біля будинку великий сад і земля, яка містить декілька гектарів.

Наше життя в один момент, різко змінилося і перевернулося з ніг на голову. Батьки продали квартиру у місті, залишили всіх знайомих та родичів і переїхали у село. Тут вони фермери, які навіть у новому для себе місці, досить успішні. Батько технікою обробляє землю, а мати вирощує овочі, фрукти та квіти. Також у них працюють люди, яким потрібна робота. Спочатку батькам було важко, як фізично так і морально. Не так легко кординально змінити своє життя. Та з часом, ми всі звикли. Тепер це наше місце, наш дім, наше село.

Найближчим часом, батько хоче добудувати будинок, а мати - відкрити власну крамницю.

Всі ці роки, я допомагав батькам, навіть вчитися не пішов, щоб їх не залишати самих. Почуватися краще і трохи забутися, мені допомагає мотоцикл. Склав його з декількох старих, докупив нові запчастини і перефарбував. Зараз мотоцикл виглядає, як новий. Він може дати фору іншим мотоцикам моїх друзів.

В кімнаті беру безпровідні навушники, які допомагають відволіктися від думок на деякий час. Можливо, батьки стоять під дверима і намагаються достукатися до мене, увійти. Тільки я, того не хочу. Так, в мене нема права з ними так вчиняти. Та я відмовився від усього, від себе, заради їхнього спокою. Все для того, щоб бути поруч і допомагати. Через одну програну на суді справу, батько переймався про нашу з матір'ю безпеку. Тому й заборонив їхати у місто на навчання. Він би не зміг мене змусити. Та заради них, їхнього спокою, я погодився на таке життя. Мені доводиться жити у цьому селі без виїзду. Це місце, моя власна в'язниця. Моїм променем світла, була Вероніка, яка увірвалася в моє життя. А далі, я втратив те світло, та тепер хочу повернути.

Відкриваю очі і кидаюся до телефону. Хочу подивитися, яка година. Вчора, аби трохи відволіктися, слухав музику. Далі заснув, а телефон розрядився.

 - Бляха.

Зриваюся з ліжка і біжу у вітальню, щоб поглянути на годинник. Бачу, що вже 10:20.

 - Та ну!

Повертаюся у кімнату. Швидко ставлю телефон на зарядку та вмикаю. Доки він запускається, сильно нервую.

Не хочу, щоб Вероніка подумала, що я злякався, або передумав зустрічатися з нею сьогодні. Знаючи ангелочка, вона може надумати багато непотрібного. 

Коли на телефоні засвідчується заставка, дивлюся, чи нема пропущених. Нема нічого. Залишаю телефон, біжу у ванну, вмиваю обличчя і чищу зуби. Дивлюся на себе в дзеркало. Від вчорашньої бійки, губа трохи підпухла, та ще невеликий синяк на вилиці. Все інше, ніби ціле.

Почистивши зуби, одягаю білу футболку, темне худі і такі ж, спортивні штани та чорні кросівки. Свій звичайний і зручний одяг. Беру ключі, телефон та вибігаю у двір.

Заводжу мотоцикл, виїжджаю з двору і як тільки хочу повернути у двір Ніки, швидко гальмую. Тому, що ледь не врізаюся в Андрія, який розслаблено стоїть, спершись на свій мотоцикл і курить.

 - Друже, тобі що, жити набридло?!

Друг хитро посміхається і каже.

 - Ти був поза зоною досяжності. Та я здогадався, де тебе шукати і без того.

 - Не починай. 

Відмахнувшись, злізаю з мотоцикла і хочу зайти у двір баби Ніни. Мене знову зупиняє Андрій. 

 - Її нема.

 - Не зрозумів. Звідки знаєш? 

 - Друже, це що за реакція?

 - Нормальна у мене реакція. Не переводь тему. Звідки знаєш?

Гарчу на друга. Він посміхається, хитро так, аж бісить, виводить із себе. Стою впритул до друга, від злості скоро пара з вух піде, кулаки стискаю.

 - Гаразд, не злися.

Заспокоює мене Андрій.

 - Мені Маша дзвонила, сказала, що вони з Веронікою на річці.

 - Ти мені тільки зараз говориш?

Розвертаюся і йду до мотоцикла. Друг вигукує вслід.

 - Зачекай. Ти куди?

 - На річку. 

Не розумію... Чому Ніка так вчиняє? Чому вона пішла і не дочекалася? 

Злюся, кулаки стискаю. Одягаю шлем, заводжу моцик і більше не слухаю друга. Знаю, він далі глузує з моєї реакції. Та мені байдуже, бляха, я лише хочу поговорити з Нікою на одинці. А вона... Вона постійно мене уникає, нашої розмови, близькості...

Зриваюся з місця, залишивши за собою купу пилу, Андрій за мною. За лічені хвилини прибуваю на річку. Злізаю і вішаю шлем. Бачу дівчат. Вони далеко від берега купаються, сміються, їм весело. Залипаю на цій картині. Вероніка така щаслива, усміхнена, безтурботна. В цей момент, вона схожа на колись мені знайому Ніку. Вони з Машою бризкаються водою, веселяться.

Спостерігаю, доки якась фігура не заступає вид на Ніку. Біля мене з'являється Віка, прямо перед моїм обличчям.

 - Матвій привіт. Ви теж приїхали? Ми з Юлькою вирішили теж поплавати трохи.

 - Ти ж не любиш холодної води. 

 - А ти пам'ятаєш?

Хлопає своїми віями, задоволена. Не такої реакції очікував. Я лише хочу, щоб вона відлипла і відійшла. Через неї, я не бачу Вероніку.

Далі Віка дивує і злить ще більше. Тому, що підходить ближче. Торкається своїми руками до моїх грудей. 

 - Ти що робиш? 

Чую позаду смішок друга, який проходить повз, зупиняється і спостерігає за дівчатами. 

 - Віка, зараз правда не до тебе. 

Вона злиться та досі не відлипає. Раптом Андрій говорить.

 - Дівчата нас побачили, вони йдуть.

Коли чую його слова, то швидко відліплюю руки Віки від себе. Далі друг мене дивує, злить. Андрій свистить собі під ніс і задоволено та хитро посміхається. Хочу зрозуміти, що цей бовдур робить. Коли дивлюся туди, куди й він, то завмираю.