Глава 12

Вероніка

Відриваємося один від одного, виходимо з цього марення і божевільного трансу. Відскакую від Матвія і звертаюся до баби Ніни.

 - Бабусю?

 - Що бабусю?! Ви смерті моєї захотіли?

 - Рідна, що ти кажеш?

Залишаю Матвія і йду до неї.

 - Ви годину бачили? Що відбувається? Знаєте, як Тамара хвилюється?! Матвій, синку, скільки ви будете нам нерви псувати?

 - Пробачте бабо Ніно, я все виправлю.

 - Так, ми все виправимо бабусю. Не хвилюйся, не будемо змушувати вас хвилюватися.

Останню фразу, я кажу скоріше собі. Тому, що декілька хвилин назад, ледь не поцілувала Матвія, а він мене. Це щось дивне, незвичне і до тремтіння приємне.

 - Ну все, ба, пішли.

Кажу до бабусі, кидаю на Матвія останній погляд. Він стоїть незворушно і спостерігає, як ми заходимо в будинок. 

У душі з'являється смуток, якесь дивне відчуття.

Чую звук двигуна його мотоцикла, який зупиняється неподалік у дворі.

Фух...

З полегшенням видихаю. Розумію, що сьогодні Матвій буде вдома і не вплутається в чергові неприємності. 

Бабуся довго мене вичитує, та думками я не тут, не з нею. Думаю тільки про Матвія. Про те, що було декілька хвилин назад. Між нами з'явився невидимий зв'язок, який залишив нас розсудку. Він завжди був, притягував, тягнув нас один до одного. Тільки цього разу, все могло закінчитися по-іншому. На слова баби Ніни, лише киваю головою, аби не викликати у неї занепокоєння.

 - Бабусю, сподіваюся, ти знову батькам не дзвонила?

 - Чи дзвонила? Ні, не дзвонила, але варто було! Тому, що їхня донька постійно знаходить проблеми на власну голову. А я вже не в тому віці, щоб з цим боротися.

 - Ба, ну досить, я ж тобі усе пояснила. Батьки не зрозуміють. Ти сама знаєш, вони мене ніколи не розуміли, тільки ти.

Знову обіймаю бабусю, її серце від того тепліє. Вона посміхається і заспокоюється. Раптом, бабуся запитує.

 - Доню, що з тобою відбувається? То все через Матвія?

 - Ба, до чого тут Матвій? Ти ж любиш цього хлопця. Інколи, навіть більше ніж мене.

Вона посміхається і продовжує.

 - Хіба я можу любити когось, більше за єдину онучку? Просто я сильно переживаю за вас. Чомусь коли ви разом, то потрапляєте в погані історії.

 - Ба, тобі здається.

 - Доню, я трохи прожила. Тому прекрасно знаю, що ти відчуваєш до цього хлопця.

 - Бабусю, що ти собі вигадала?

 - Не потрібно, ти можеш будь-кому брехати, тільки не мені. Я тебе дуже добре знаю. Доню, в житті бувають різні почуття, одні рятують, а інші - згублюють. Боюся, що ті почуття, що між вами з Матвієм, роблять вам тільки гірше. 

Хочу заперечити, та баба Ніна не дає цього зробити. 

 - Добре подумай над моїми словами. Ти ще дуже юна і молода. Матвій також, не згубіть себе.

Слова бабусі залишаються відлунням у моїй голові і думках. Я піднімаюся нагору, у свою кімнату, закриваю двері і розчаровано падаю на ліжко. В голові знову слова баби Ніни.

 - Ті почуття, що між вами з Матвієм, роблять вам тільки гірше...

Невже баба Ніна, так каже? Я би не здивувалася почувши таке від батьків, але бабуся. Хіба може таке бути? 

Не хочу навіть думати, відгоню від себе важкі думки. Та коли згадую попередні наші моменти, то розумію, що всі емоційні, приємні між нами митті, закінчувалися дуже погано.

Тільки без Матвія, я не можу. Хоча й знаю, що нам ніколи не бути разом. Матвій не відчуває до мене того, що відчуваю я до нього. Та навіть, коли почуття тільки у мене, вони однаково дають силу, сенс, підносять, вирощують крила. Однієї митті хочеться сміятися, радіти життю, кожній митті. 

Сьогодні між нами щось сталося, виник незвичний зв'язок, який притягнув наче магнітом. Я відчула, що Матвій змінив до мене ставлення. Він інакше поводитися зі мною. 

В голові одразу виникають останні спогади. Матвій був так близько, його реакція, моя реакція. Та ми майже поцілувалися...

Невже ми дійсно, могли поцілуватися? А я не заперечувала, не тікала, а стояла в передчутті чогось особливого... 

Із важкими і незрозумілими думками провалююся у сон.

*****

Раптом чую наполегливий стук у двері, відкриваю очі.

Що відбувається?

Розумію, що лежу на ліжку в тому одязі, у якому була вчора. Стук продовжується, а далі голос баби Ніни.

 - Онучко, прокидайся, ходімо снідати.

 - Іду!

Відповідаю. Після чого, бабуся спускається вниз. Швидко біжу у ванну кімнату, приймаю душ. 

Сьогодні одягаю легку білу сукню, балетки, волосся залишаю розпущеним. Наношу трохи косметики на обличчя. А точніше, зволожуючий крем і зовсім мало тонального.

Спускаюся до бабусі. Баба Ніна змірює мене поглядом, підозріло дивиться.

 - Ба, що таке?

 - Та ні, нічого. Онучко, ти сьогодні якась інша.

 - Бабусю, ти про що?

Баба Ніна загадково посміхається і накриває на стіл. Я теж їй допомагаю у цьому, а далі приступаємо до сніданку. Ми багато розмовляємо, сміємося, стараємося уникати попередніх тем. Вчора достатньо поговорили і сказала одна одній те, що нас хвилює, насамперед бабусю.

Далі кажу бабі Ніні, що хочу сходити з Машою на річку. Бабуся не заперечує. Піднімаюся наверх, беру свій брендовий купальник, у мене тільки такий. Він роздільний, яскраво-оранжевого кольору, зав'язаний по краях і на животі мотузками.