Глава 10

Матвій

У вухах шумить, щелепу стискаю до болю, серце калатає. Здається, що вилетить з грудей. Напроти мене стоїть той, кого ненавиджу усім своїм нутром, це Марк Богдашевський. У нього за спиною Вероніка, моя Ніка. Хвилююся сильно, дивлюся пильно, зчитую її стан. Бачу, як Вероніка подає знак, що все добре. Та це не допоможе. Після того, що сьогодні зробив Богдашевський, мене не зупинити. Раніше він псував життя Лізі, а тепер перейшов до моєї Вероніки. Від таких думок в голові шум, кулаки сверблять, його обличчя дратує. Більше не можу стриматися і накидаюся на цього кретина.

Він не відбивається, лише спльовує кров і усміхається. Чим бісить, ще сильніше. Чую голос Вероніки та однаково не можу стриматися. Богдашевськиський цього разу б'є у відповідь.

 - Якого, ти, пристав до нас? Чого хочеш?!

Чую голос друга. Витираю кров і додаю.

 - Як ти посмів викрасти...

Замовкаю. Що мені сказати? Ким назвати Вероніку? Вона не просто подруга, а найдорожча і найважливіша для мене людина. Тільки так просто, цього сказати не можу.

 - Вероніку...

 - Твою дівчину, так?

Хитро перепитує Марк. От кретин. Так і хочеться розмазати по стіні його наглу пику.

 - Це не твоя справа.

Раптом у мій погляд потрапляють очі Вероніки. Бачу біль на її обличчі. Нам терміново потрібно поговорити, але не тут і не зараз.

Рвувася аби стерти хитру посмішку з пики цього кретина. Та нас перериває дільничний з поліцейськими. Вони скручують Богдашевського. Та легше не стає. Хочу сам з ним розібратися.

 - Відпустіть його!

Лунає відлунням в голові слова Вероніки і болем відбиваються у грудях. Дивлюся на неї, а вона на мене. Вероніка продовжує.

 - Степан Дмитрович, відпустіть Марка.

 - Марка?!

Чому її слова такі колючі? Відколи цей кретин, став для неї, просто Марком? Вона нічого про нього не знає. 

Не встигаю зосередитися на попередніх її словах. Тому, що наступні, завдають ще більшого шоку.

 - Так, Марка.

Знов дивиться в очі. Тільки тепер з образою, викликом. 

Що, взагалі, відбувається?

 - Степан Дмитрович, я не маю жодних претензій до Марка Богдашевського.

 - Чого?!

Вигукуємо разом з Андрієм. Напевно жахливішого сьогодні почути не міг.

 - Ти що, робиш?!

Кричу на неї. В душі все трощити хочеться. Хапаю Вероніку за руку. 

 - Мені боляче, відпусти.

Стає важко від її слів. Та цей кретин реально виводить на необдумані дії. Він виривається від поліцейських і кричить до мене.

 - Відпусти її!

Його вчасно перехоплюють Андрій з Романом. Він дійсно думає, що я ображу Вероніку?

 - Не лізь. Тобі яке діло?! Вони самі розберуться.

Друг справляється швидше. Він розуміє, що я ледь стримуюся. Мені хочеться знищити Богдашевського. 

 - Вибач. 

Відпускаю. Я не хочу робити їй боляче.

 - Богдашевський тебе налякав? Та ти не бійся, йому більше не відкрутитися.

 - Ні, ніхто мене не залякував.

 - Степан Дмитрович, я офіційно заявляю, що мене ніхто не викрадав.

Далі дільничний старається переконати Вероніку та марно.

 - Ніко...

Не можу стриматися.

 - Не називай мене так.

Дихати важко, не вистачає повітря через її слова. Розмова з дільничним закінчується перемогою для Вероніки.

 - Гаразд.

Бачу, що вона хоче піти. Зупиняю, вдивляюся в її очі.

 - Що ти робиш? Ти хоч уявляєш, що проживають через цього кретина, Андрій та його батько?!

Ніка дивна, вона говорить мені, про довбані переживання Богдашевського. 

Що цей бовдур, їй наговорив?  

Її погляд злий, ображений. Вона злиться, очима кидає блискавки. Почуваюся жахливо.

Не встигаю переварити того, що Вероніка виправдовує Богдашевського, як вона заявляє мені, про якесь пречудесне кохання до Лізи. Це вже перебір. Нам про все потрібно поговорити. Мені хочеться пояснити, та не виходить. Коли Вероніка так поводиться, нічого змінити не можу. Вона, як і колись, не хоче мене слухати.

 - У моєму житті була лише одна дівчина, до якої я щось відчував. І це точно, не Ліза....

Та Вероніка навіть не слухає, вона йде, зникає за дверима цієї халабуди.

В будинок заходить Андрій.

 - Друже, ти як? Ви поговорили? Ми бачила Вероніку, вона пішла. В наш бік навіть не глянула.

 - Друже, наздожени її і відвези додому.

 - Що?!

 - Чого ти не зрозумів?!

Андрій починає мене злити, стискаю кулаки.

 - Я зрозумів. Добре, не злися. 

Друг йде, а я виходжу у двір. Сідаю на сходи, руками занурююся у волосся. Кретин, який Богдашевськиський кретин.

Через дві години, чекаємо з хлопцями на Богдашевського біля траси, якою він буде проїжджати. Бачимо здалеку світло від фар. Ось і він. Ну звичайно, що не один.

Коли він із своєю свитою нас бачать, вони зупиняються та не тікають. Виходить лише Богдашевськиський. Це дивує. Роблю те саме й підходжу до нього. Він посміхається. 

 - Я так зрозумів, ми сьогодні ще не договорили?

Єхидно запитує.

 - Правильно зрозумів. Ти що, наговорив Вероніці?

 - Нічого такого, лише правду. Я відкрив їй очі на тебе. 

 - Ти, бляха, відкрив їй очі? Отже, спочатку Лізі життя зіпсував, а тепер до Вероніка лізеш?

Помічаю, що зачепив за живе. Знаю, Ліза його слабке місце, вразлива точка. Коли на неї надавити, то вона болить. Я це знаю. Відчуваю, щось схоже до Вероніки. Та все-таки, одне відрізняється. До Ніки я відчуваю щось тепле. Її хочеться оберігати, зробити все для того, щоб їй було добре. Богдашевський інший. Він самозакоханий кретин, якому було однаково на почуття Лізи.

 - Я нікому життя не псував. Це ти, Левченко, грався з нею. Ти настільки хотів допомогти другу, що зовсім не думав про почуття Лізи.

 - Ти нічого не знаєш!

 - Твоя правда. Я не знаю, куди ви поділи Лізу. Скажи мені, де вона і ви мене більше не побачите.