Глава 10

Матвій

У вухах шумить, стискаю щелепу до болю, серце калатає. Здається, що вилетить з грудей. Напроти мене стоїть той, кого ненавиджу усім своїм нутром, це Марк Богдашевський. У нього за спиною Вероніка, моя Ніка. Хвилююся сильно, дивлюся пильно, зчитую її стан. Бачу, як Вероніка подає знак, що все добре. Та це не допоможе. Після того, що сьогодні зробив Богдашевський, мене не зупинити. Раніше він псував життя Лізі, а тепер перейшов до моєї Вероніки. Від таких думок кулаки сверблять, його обличчя дратує. Накидаюся на цього кретина.

Він не відбивається, лише спльовує кров і усміхається. Чим бісить сильніше. Чую голос Вероніки та однаково не можу стриматися. Богдашевський цього разу б'є у відповідь.

 - Якого ти пристав до нас? Чого хочеш?!

Чую голос друга. Витираю кров і додаю.

 - Як ти посмів викрасти...

Замовкаю. 

Що мені сказати? Ким назвати Вероніку? Вона не просто подруга, а найдорожча і найважливіша для мене людина. Тільки так просто сказати про це не можу.

 - Вероніку...

 - Твою дівчину, так?

Хитро перепитує Марк. 

От кретин. Так і хочеться розмазати по стіні його наглу пику.

 - Це не твоя справа.

Раптом у мій погляд потрапляють очі Вероніки. Бачу біль на її обличчі. Нам точно потрібно поговорити, але не тут і не зараз.

Рвуся аби стерти хитру посмішку з пики цього кретина. Тільки нас перериває дільничний з поліцейськими. Вони скручують Богдашевського. Та легше не стає. Хочу сам з ним розібратися.

 - Відпустіть його!

Лунають відлунням в голові слова Вероніки і болем відбиваються у грудях. Дивлюся на неї, а вона на мене. Вероніка продовжує.

 - Степан Дмитрович, відпустіть Марка.

 - Марка?!

Чому її слова такі колючі? Відколи цей кретин, став для неї Марком? Вона нічого про нього не знає. 

Не встигаю зосередитися на попередніх її словах. Тому, що наступні, завдають ще більшого шоку.

 - Так, Марка.

Знов дивиться в очі. Тільки тепер з образою, викликом. 

Що, взагалі, відбувається?

 - Степан Дмитрович, я не маю жодних претензій до Марка Богдашевського.

 - Чого?!

Вигукуємо разом з Андрієм. Напевно жахливішого сьогодні почути не міг.

 - Ти що, робиш?!

Кричу на неї. В душі все трощити хочеться. Хапаю Вероніку за руку. 

 - Мені боляче, відпусти.

Стає важко від її слів. Та цей кретин реально виводить на необдумані дії. Він виривається від поліцейських і кричить до мене.

 - Відпусти її!

Його вчасно перехоплюють Андрій з Романом. 

Він дійсно думає, що я ображу Вероніку?

 - Не лізь. Тобі яке діло?! Вони самі розберуться.

Друг справляється швидше. Він розуміє, як на мене діють слова того кретина. Мені хочеться знищити Богдашевського. 

 - Вибач. 

Відпускаю. Я не хочу робити їй боляче.

 - Богдашевський тебе налякав? Та ти не бійся, йому більше не відкрутитися.

 - Ні, ніхто мене не залякував.

 - Степан Дмитрович, я офіційно заявляю, що мене ніхто не викрадав.

Далі дільничний старається переконати Вероніку, та марно.

 - Ніка...

Не можу стриматися.

 - Не називай мене так.

Дихаю важко, не вистачає повітря через її слова. Розмова з дільничним закінчується перемогою для Вероніки. Бачу, що вона хоче піти. Зупиняю, вдивляюся в її очі.

 - Що ти робиш? Хоч уявляєш, що проживають через того кретина, Андрій та його батько?!

Ніка дивна, вона говорить про переживання Богдашевського. 

Чого? Що цей кретин, їй наговорив?  

Її погляд злий, ображений...

Вона злиться, очима кидає блискавки. Почуваюся жахливо.

Не встигаю переварити того, що Вероніка виправдовує Богдашевського, як вона звинувачує мене у коханні до Лізи. Це вже перебір. Нам про все потрібно поговорити. Мені хочеться пояснити, та не виходить. Коли Вероніка так поводиться, нічого змінити не можу. Вона, як і колись, не хоче мене слухати.

 - У моєму житті була лише одна дівчина, до якої я щось відчував. І це точно, не Ліза....

Та Вероніка не слухає, вона йде, зникає за дверима цієї халабуди.

В будинок заходить Андрій.

 - Друже, ти як? Ви поговорили? Ми бачила Вероніку, вона пішла. В наш бік навіть не глянула.

 - Андрій, наздожени її і відвези додому.

 - Що?!

 - Чого ти не зрозумів?!

Друг починає мене злити, стискаю кулаки.

 - Я зрозумів. Добре, не злися. 

Андрій йде, а я виходжу у двір. Сідаю на сходи, руками занурююся у волосся. Кретин, який Богдашевський кретин.

Через дві години чекаємо з хлопцями на Богдашевського біля траси, якою він буде проїжджати. Бачимо здалеку світло від фар. 

Ось і він. Ну звичайно, що не один.

Коли Богдашевський зі своєю свитою нас бачить, вони зупиняються та не тікають. Виходить лише Богдашевський. Це дивує. Роблю те саме й підходжу до нього. Він посміхається. 

 - Я так зрозумів, ми сьогодні не договорили?

Єхидно запитує.

 - Правильно зрозумів. Ти що, наговорив Вероніці?

 - Нічого такого, лише правду. Я відкрив їй очі на тебе. 

 - Ти, бляха, відкрив їй очі?! Отже, спочатку Лізі життя зіпсував, а тепер до Вероніка лізеш?

Помічаю, що зачепив за живе. Знаю, Ліза його слабке місце, вразлива точка. Коли на неї надавити, то вона болить. Відчуваю, щось схоже до Вероніки. Та все-таки, одне відрізняється. До Ніки відчуваю ніжність, тепло, її хочеться оберігати, зробити все для того, щоб їй було добре. Богдашевський інший. Він самозакоханий кретин, якому було однаково на почуття Лізи.

 - Я нікому життя не псував. Це ти, Левченко, грався з нею. Ти настільки хотів допомогти другу, що зовсім не думав про почуття Лізи.

 - Ти нічого не знаєш!

 - Твоя правда. Я не знаю, куди ви забрали Лізу. Скажи мені, де вона і ви мене більше не побачите.