Глава 9

Вероніка

Надворі глибока ніч. Йду, обіймаю себе руками. Хоча й літо, та холодно. 

Все через емоційний вечір, чи причина у тонкій блузі, що на мені? 

Мої думки зараз далеко. Вони не тут і не про холод. А про нього, Матвія, його слова. 

 - У моєму житті була лише одна дівчина, до якої я щось відчував. І це точно, не Ліза...

Що це означає? Про найбажаніший варіант, навіть не думаю. Про таке думати не можна. Більше не хочу тішити себе марними мріями. Про кого він каже? Може Віку? Вона в клубі біля нього крутилася. Можливо, між ними щось є? Чому тоді Маша, нічого мені не сказала?

В кармані джинсів, чую вібрацію телефону. Точно, бабуся, Машка...

Трясця, ото я егоїстка, вони хвилюються. 

Доки дістаю телефон із кармана, дзвінок припиняється. Розблоковую, купа пропущених від Машки, бабусі і батьків... 

Бляха.

Спочатку набираю бабусю, Маші потрібно все довго пояснювати, краще зустрітися. А батьки... Треба спочатку дізнатися причину їхнього дзвінка. Їх наберу пізніше. Баба Ніна одразу підносить слухавку. 

 - Вероніко, онучко, ти де?!

Схвильовано кричить бабуся.

 - Ба, я все поясню, тільки не хвилюйся.

 - Не хвилюйся?! Ти ще ранком побігла до Матвія, а вже глибока ніч, нема ні його, ні тебе. Тамара також хвилюється. 

 - Тітка Тамара, теж не знає, де Матвій?

 - Доню, що з тобою? Я про що, тобі зараз кажу?

Отже, Степан Дмитрович не розповів бабусі про моє викрадення.

 - Бабусю, зі мною все гаразд і Матвій теж в порядку. Передай тітці Тамарі, щоб не хвилювалася. То все через ту ситуацію. Тепер з хлопців знімуть обвинувачення, їм більше нічого не загрожує. 

 - Справді? То добре, дитино.

 - Ба, вдома, я тобі все розповім, обіцяю. Тільки не хвилюйся. Добре, рідна?

 - Онучко, ти мене до інфаркту доведеш.

 - Бабусю, прошу, я скоро буду.

 - Де ти зараз?

Раптом чую звук мотоцикла позаду.

 - Мене Матвій підвезе. Я з ним і його друзями.

 - Ах ви, вражі діти! То ви разом і ніхто навіть не думає, нас повідомити?!

 - Ба.

 - Гаразд, я чекаю вдома, тоді поговоримо.

 - Добре бабусю, скоро буду.

Скидаю телефон, як біля мене зупиняється мотоцикл. Та це не Матвій. Піднімаю очі, на мотоциклі сидить Андрій.

 - Привіт ще раз, ангелочку.

 - Андрій, не треба, я не хочу зараз говорити.

 - Не повіриш, та я теж. Я лише підвезу тебе додому. Мене Матвій попросив. Він на відмінну від тебе, хвилюється.

 - Андрій, я не хочу зараз тобі щось пояснювати. Та коли розкажу, ти пошкодуєш про свої слова.

 - Серйозно? Помиляєшся, я не пошкодую. Коли би ти тільки знала, через що ми з батьком пройшли. Марк, погана людина. Хоча в очі вміє туман пустити. Моїй сестрі розум заплутав і тобі бачу також.

 - Я теж про тебе багато чого не знала. 

Відвертаюся, хочу піти, та Андрій зупиняє.

 - Ти сідаєш, чи хочеш натрапити на ще більші проблеми?

 - Гаразд, але тільки тому, що баба Ніна хвилюється. І ще, зачекай, я Маші напишу.

 - Маша про все знає.

 - Мені байдуже, що ти там розказав. Я напишу і тоді поїдемо.

Помічаю злість на обличчі Андрія. Здається, він лається собі під ніс. Та мені байдуже. Набираю Маші повідомлення.

Ніка: Мила моя, пробач, я все поясню. Нам потрібно поговорити. Тільки спочатку треба заспокоїти бабу Ніну. Ти зможеш прийти до мене?

Телефон сповіщає про вхідне повідомлення.

Маша: Подруго, тобі кінець. Я скоро буду.

Ніка: Добре, чекатиму. Мене твій Андрій підкине. Ти не проти?

Машка відписує.

Маша: Ще питаєш?! Тільки спробуй з ним не поїхати!

Ніка: Гаразд, скоро зустрінемося.

Маша: Ок.

Блокую телефон і сідаю на мотоцикл до Андрія. Хапаюся за багажник. Помічаю, який він злий. Знаю, Андрій не з власного бажання це робить. Нехай злиться, скільки хоче, мені байдуже.

Андрій підвозить до двору баби Ніни. Злажу і наостанок кажу.

 - Дякую.

Він не витримує і випалює.

 - І що в тобі Матвій знайшов, не розумію?

 - В якому сенсі?

 - В прямому, ангелочку. Хоча, ти вже давно не ангел.

 - По-перше, не називай мене ангелочком. А по-друге, скажи, що в тобі Маша знайшла?

 - Чого?!

В нього з очей іскри летять. Та я не зупиняюся і продовжую.

 - Краще подумай над тим, що ти зробив рідній сестрі.

 - Як ти...

Більше не слухаю, а йду у будинок. Андрій лається.

 - Думаєш, така розумна?!

Кричить услід. Та мені байдуже, заходжу в будинок і замикаю двері. Тільки переступаю поріг, як на мене налітає бабуся. 

 - Вероніко, нарешті!

Обіймає мене баба Ніна. Відчуваю себе погано. Адже змусила хвилюватися рідну людину. Хоча й ненавмисно.

Півгодини розповідаю неправду бабусі про те, що хлопці і ми з Машою були разом, а тоді свідчили і допомагали виправдати наших друзів. Про Марка не згадую. Чомусь не хочу, щоб бабуся погано про нього думала. Та баба Ніна без того, їх згадує.

 - От бандюки. Невже на них управи нема?

 - Ба, можливо, в них теж свої причини?

 - Онучко, ти їх виправдовуєш?

Нашу розмову перериває Маша. Чую стук у двері.

 - Ба, я відкрию, то Машка.

 - Вероніко, ми не договорили.