Глава 8

Вероніка 

Матвій ударом ноги вибиває двері із завісів. Його очі злі, розлючені. Він обводить злющим поглядом всю кімнату. Спочатку зупиняється на мені, оглядає. Зрозумівши, що я в порядку, видихає.

Тоді дивиться на Марка. Його друзі стоять у нього за спиною.

 - Богдашевський, я тебе знищу! 

Матвій зривається у бік Марка. Не встигаю усвідомити того, що відбувається, як він б'є його в обличчя. Та Марк не падає, він лише спльовує кров і усміхається, сумно, з осадом якимось. Вони майже однакової комплектації. Тому й сили рівні. На щастя, Марк не відповідає на удар.

Оговтуюся і кидаюся до хлопців.

 - Ні, Матвій, не чіпай його!

Та мене ніхто не слухає. Матвій знову хоче вдарити Марка, але той реагує швидше і б'є його у відповідь. Марку на допомогу кидається один із його псів, той що лишився. Його хапає Роман з Микитою. Андрій же стоїть збоку і каже.

 - Якого ти пристав до нас? Чого хочеш?!

Матвій витерши кров, продовжує.

 - Як ти посмів викрасти...

Замовкає, а тоді додає.

 - Вероніку...

 - Твою дівчину, так?

Хитро перепитує Марк.

 - Це не твоя справа.

Матвій ухиляється. Я не чекаю його зізнання у почуттях. Та мені не приємно, коли мій найкращий друг дитинства ухиляється від відповіді. Ніби й сам не знає, хто я йому. Сьогодні зрозуміла, що нічого особливого між нами не було. То все моя дитяча, наївна фантазія. Та мені хотілося почути, що я друг, подруга, близька людина, зрештою. На жаль, того не сталося.

Матвій знову хоче накинутися на Марка, та звук сирен поліцейських машин його зупиняє. Раптом у вже й так тісний будиночок вриваються поліцейські, на чолі з Степаном Дмитровичом. Поліцейські розривають хлопців і скручують руки Марку.

Матвій з Андрієм задоволено посміхаються. Ловлю на собі погляд Марка. У ньому розчарування, жаль, але не страх. Марк заслуговує на розмову з Лізою. Я дала йому слово. Тому й допоможу.

 - Відпустіть його!

На мене всі здивовано дивляться. Раптово виникає тиша, але я продовжую.

 - Степан Дмитрович, відпустіть Марка.

 - Марка?

З великими від подиву очима перепитує Матвій. Бачу з яким він болем дивиться. Можливо, Матвій нічого особливого не відчуває, але хвилюється. Не хочу його засмучувати, але й Марка повинна врятувати. Він на все це, не заслуговує. Рудий з виду поганець, а насправді, хороший. Я це відчуваю і хочу, аби Марк все-таки знайшов Лізу і вони поговорили.

 - Так, Марка.

Відповідаю, дивлячись Матвію в очі. Тоді повертаю обличчя до дільничного.

 - Степан Дмитрович, я не маю жодних претензій до Марка Богдашевського.

 - Чого?!

Вигукують Матвій разом з Андрієм. Матвій йде до мене, хапає за руку і розвертає до себе обличчям.

 - Ти що, робиш?!

Кричить. В його очах біль, розгубленість. Він шукає у моєму погляді підказку, та не знайде. Адже ніякого підступу у моїх словах нема.

 - Мені боляче, відпусти.

Марк відривається від поліцейських і кидається до Матвія.

 - Відпусти її!

Та його вчасно перехоплюють Андрій з Романом.

 - Не лізь. Тобі яке діло?! Вони самі розберуться.

Каже Андрій. Бачу схвильований погляд Марка. Він дійсно переймається за мене. Та Матвій фізично мене не образить.

 - Вибач.

Вимовляє колишній друг і відпускає руку.

 - Богдашевський тебе налякав? Та ти не бійся, йому більше не відкрутитися.

 - Ні, ніхто мене не залякував.

 - Степан Дмитрович, я офіційно заявляю, що мене ніхто не викрадав.

 - Вероніко, дівчино, ти розумієш, що зараз говориш?

 - Так, розумію.

 - Ніка...

Виривається у Матвія. Від такого звернення, щось дивне всередині відбувається і пришвидшує пульс. Я продовжую.

 - Не називай мене так.

У його очах ніби щось гасне, якесь світло, полум'я. Стає пусто і дивно. Мені набридла його невизначеність. В один момент відчувати себе потрібною, важливою, а в інший - бути йому зовсім чужою людиною. Мені боляче і неприємно.

 - Гаразд.

Відповідає дільничний, а тоді звертається до Марка. 

 - Марк Богдашевський, поки що, я не можу тебе арештувати, але допитати повинен. Ти маєш підписати деякі папери. Тому поїдеш зі мною. А ти...

Звертається вже до мене.

- Дитино, не пошкудуй про своє рішення. Баба Ніна дуже хвилюється за тебе. Якщо дійсно переймаєшся через бабусю, краще добре подумай.

 - Дякую, Степан Дмитрович, та з бабусею я сама розберуся.

 - Ну-ну. 

Дільничний розчаровано дивиться, а тоді йде разом з Марком й іншими поліцейськими. Друзі Матвія теж нас залишають і пес Марка також. Я досі так його називаю, адже не знаю, як його звати.

Хочеться також піти, та Матвій знову зупиняє. Ми залишаємося вдвох.

 - Що ти робиш? Ти хоч уявляєш, що проживають через того маніяка, Андрій та його батько?!

Обертаюся і дивлюсь прямо у очі.

 - Ні, не знаю. Та ти також не знаєш, що проживає Марк.

 - Про що це ти? Чому його захищаєш? Ти навіть його не знаєш!

 - А ти знаєш?

 - Знаю!

Він кричить, злиться і я не відстаю.

 - Я теж колись думала, що тебе знаю! Та виявилося, що ні!

 - Ніка...

 - Кажу ще раз, не називай мене так! Так кликати мене, може тільки мій друг, той колишній Матвій. А зараз...

 - В чому справа? Досі не можеш пробачити давнього випадку?

 - Давнього випадку?! Можливо для тебе він давній, та мене це досі хвилює.

Матвій розгублено дивиться, кулаки стискає. В його очах бачу багато питань.

 - Знаєш, твій вчинок по відношенню до мене, я зрозуміла. Та я не знала, що ти був закоханий і розлучив Марка з Лізою.

 - Що зробив?!

Бачу здивування в його очах.

 - Він тобі розповів, так?

 - Я про все знаю. Навіть те, як ви з Андрієм повелися з ним і Лізою. 

 - Що?! Послухай, він тобі збрехав.

 - Ні, це ти мені весь час брешеш. Знаєш, я не розумію одного. Якщо ти її кохав, ви були щасливі разом, то чому Ліза не пояснила все Марку? Навіщо ви її сховали? Чому не дали їм поговорити?