Глава 7

Вероніка

Ті маніяки привозять мене в інше село, мені не знайоме. Та в ньому ми теж не залишаємось. Рудий командує рушати через усе село до закинутої хатини. Хочу висловити все, що я думаю про їхні дії. Та ніхто не дає цього зробити. Рудий гаркає, а його два пси притискають мене з обох боків і кажуть закритися. З манерами у них не дуже.

Поки ми їхали до хатини, сильно стемніло. Прибули на окраїну села. Спочатку вийшов рудий, а тоді його пси. Я сиджу в машині, наївно сподіваючись, що мене тут залишить. Раптом один з них з силою хапає за руку і витягує з машини.

 - Відпусти! Придурок!

Кричу на нього. Він лише усміхається, а тоді відпускає. Стою у дворі біля рудого. В мої очі потрапляє дерев'яна хатина, яка ховається за деревами лісу. У ній невеликі вікна, одні двері ведуть всередину, а інші - на горище. Виглядає досить дивно і незвично.

Зривається буря, вітер дме з усіх сторін. Стою і тремчу, не від холоду, скоріше від надлишку емоцій і страху. Далі рудий повертає до мене обличчя і запитує.

 - Що таке? З тобою все гаразд? 

 - Краще б ти спитав про це, коли викрадав!

Зло випалюю йому в обличчя. 

 - Якщо так реагуєш, значить в порядку. Хлопці, тягніть її у будинок. 

Двоє з них хапають і ведуть мене в будинок. Опинившись всередині, помічаю такий самий інтер'єр. Все з дерева, старенький диван, стіл і настільна лампа.

Двоє його псів садять мене на старий диван. Один з них вмикає стару лампу. Рудий стає біля вікна, відкриває його і закурює сигарету. Він дивиться в темряву і мовчить, а тоді набирає когось по телефону із словами.

 - Здоров, привези в нашу хатину щось перекусити.

За декілька хвилин чую стук в двері. Один з псів рудого відкриває їх. Я не бачу хто прийшов, він не заходить. Повертається лише той самий маніяк рудого з великим пакетом у руках.

Він ставить його на стіл і починає розкладати їжу. В різних контейнерах знаходиться мясна нарізка, сирна, помідори, огірки, яблука і вода. 

 - Поїж з нами.

Звертається до мене рудий.

 - Я не голодна! 

Зло відповідаю.

 - Якщо ти поїси, то я розповім тобі причину по якій ти тут.

 - І з чого мені тобі вірити?

 - Ні з чого. Це твій вибір.

Вибору у мене не залишається. Я дійсно хочу зрозуміти, чому він так ставиться до Матвія. Та й не знаю, скільки часу доведеться тут бути. Апетиту нема, тому з'їдаю лише два кусочки помідора і шматок сиру. Тільки запиваю все великою кількістю води. 

Закінчивши з вечерею, двоє з псів рудого йдуть. Залишається лише він і ще один. Рудий знову підходить до вікна, занурює руку у волосся, а тоді закурює сигарету.

 - Три роки назад, я закохався, сильно, по-справжньому. Я дійсно ніколи такого не відчував. Вона незвичайна дівчина. Чимось схожа на тебе. Своєю зовнішністю також нагадує ангела.

Здивовано відкриваю рот і мовчу. Адже не очікувала такої відвертості від цього божевільного маніяка. Слухаю мовчки, сподіваючись, що він продовжить розповідати. І рудий продовжує.

 - Я теж їй подобався. Не знаю, чи кохала, але відчувала щось точно. Ми почали зустрічатися, та її брат був проти. Вона була сильно прив'язана до нього і батька, після втрати матері. Тому й кинула мене через те, що її рідні були проти. Після того, я почав вчиняти перші свої неправильні вчинки. Інші думали, що це через вседозволеність. Я ж син мера, місцевий мажор. Та це далеко не так. Причина моїх дурощів була іншою. Я лише хотів бути з нею. А найбільше мене мучило те, через що вона мене кинула. Заради самолюбства її брата. Та це ще були квіточки. У мене остаточно поїхав дах, коли я побачив її з Матвієм. 

 - Що?!

 - Я думав, що зійду з розуму, згорю від ревнощів.

 - Ні, ні, я тобі не вірю!

 - Можеш не вірити, але це правда. Я тобі доведу. Мій батько хотів відправити мене у клініку. Адже я перетворився дійсно на хворого маніяка, який марить помстою. А далі ті козли сховали від мене Лізу. 

 - Лізу? Ти говориш про сестру Андрія?

 - Так.

В мене не вкладається в голові те, про що каже Марк. Матвій і Ліза? Невже це правда? Я стільки часу думала, що Матвій вважає мене молодшою сестрою, подругою. А як назвати відносини з Лізою? Отже, він до мене нічого не відчував. Виходить, я сама собі придумала його незвичне ставлення, якусь хімію і прив'язаність між нами. То все було маренням дурного, закоханого, підлітка... 

Стає боляче, щось пече всередині. На очах з'являються сльози. Марк помічає мій стан і каже.

 - Пробач, я не хотів тебе засмучувати. Ти повинна знати правду. Якщо досі мені не віриш, ось тобі докази.

Рудий простягає мені свій телефон із фото. Беру у руки і завмираю від того, що бачу. Ліза стоїть в обіймах Матвія. Тут декілька фото, не одне. Я дерев'янію, мені боляче.

Віддаю телефон і ледь вимовляю.

 - Продовжуй.

 - Від мене заховали Лізу. Ніби від якогось монстра, маніяка. Вони навіть не дали нам поговорити. Ліза безслідно зникла. Матвій з Андрієм вдають, що не знають де вона. Тому я хочу загнати Левченка в глухий кут. Сподіваюсь, що рано чи пізно, та він здасться і признається де Ліза. Я лише хочу поговорити. Якщо вона сама мені скаже, що нічого не відчуває, я її відпущу. Якби мені не було боляче, але я ніколи не змушував Лізу бути зі мною. Мені потрібно її побачити, поговорити.

Піднімаюсь на ноги. Один з його псів теж зривається. Він думає, що я хочу тікати. Та це не так. Я не йду, а лише вимовляю до Марка 

 - Я тобі допоможу.

 - Що? Ти жартуєш?

 - Ні, я серйозно. Кому як не мені, Матвій розкаже правду? Я цього не знала. Навіть остаточно не усвідомлюю, що я знову тут.

 - Тобто?

 - Я не приїжджала у село три роки. Ми не спілкувалися з Матвієм. Та й зараз не сильно дружимо. Я недавно приїхала, тому багато чого пропустила. І дійсно на мить подумала, що щось змінилось і можна повернути стару дружбу.