Глава 4

Вероніка

Спочатку мене розізлило, що Матвій почув розмову з матір'ю. Та коли запропонував зустрітися з Машею, то задумалась. Три роки мене з'їдають сумніви, чи мала Маша якесь відношення до колишньою ситуації із щоденником. А ще мені хочеться піти, аби довести усім, що мене та ситуація не зачепила. Хоча це не так, той випадок зламав мені крила і скинув рожеві окуляри з очей. Я інакше почала ставитися до тих, хто мене оточує. За три роки, так ні з ким із колишніх друзів й не спілкувалася. Вирізала усіх зі свого життя. Мені хочеться мати хоч одну близьку людину, якій можна довіряти. На даний момент у мене лише баба Ніна. Та їй, я не можу усього розповісти. Є такі речі, які можна обговорити леше з подругою або сестрою. Оскільки я єдина дитина у сім'ї, то й вибір у мене невеликий. Мені хочеться комусь довіритися, поділитися тим, що наболіло. 

 - Чому я ще стою? 

Оговтавшись, біжу в будинок.

 - Онучко, ти куди так летиш?

Зупиняє баба Ніна.

 - Ба, мене Матвій у клуб запрошує. Можна піти? Ти ж не будеш проти, якщо я з друзями зустрінуся?

 - З друзями? Авжеж, біжи! Ти ж кажеш, що там Матвійко буде. Тільки здається, ти раніше не горіла бажанням з ними спілкуватися.

 - Ба, не починай.

 - Біжи вже.

Посміхається баба Ніна.

 - Дякую бабусю!

Я теж усміхаюся і цілую дорогу мені людину в щоку. А тоді зникаю за дверима своєї кімнати. Біжу у ванну, щоб привести себе в порядок.

Вкладаю волосся, роблю красивий макіяж і одягаю свою улюблену, брендову сукню. Вона чорного кольору, коротка, з тонкими бретелями із дрібних камінців. Також сережки із камінчиків, тонкі шпильки у моєму стилі і мій улюблений парфум GUCCI Bamboo з нотами лілії і сандалу.

Так, це не місто. Можливо тут одягаються по-іншому. Та сьогодні хочеться так виглядати. Хочу показати усім, якою стала. Мене охоплює легке хвилювання. Та на диво заспокоює те, що поруч буде Матвій. Чомусь із ним мені спокійно. Я сильно ображена на хлопця. Та він своєю присутністю плутає думки. Так, Матвій розбив моє серце. Це стало останньою краплею, щоб поїхати, втекти від нерозділених почуттів. Його вчинок завдав більшого болю, аніж дівчата своєю підлістю. Та поруч з ним, я відчуваю щось інше. Якийсь спокій, захист, впевненість.

На плечі одягаю джинсову курточку і біжу до друга. Виходжу на подвір'я, там нікого.

 - Я спізнилася?

 - Ні, ти вчасно!

Чую голос Матвія з вулиці і направляюся туди. Хлопець заводить мотоцикл, тому вмикаються фари. В цей момент на мене падає яскраве світло. Матвій чомусь мовчить і пильно дивиться. 

 - Щось не так? 

Схвильовано запитую хлопця. Він прокашлюється.

 - Ем, ні. На тобі знову шпильки. Як твоя нога?

 - Не хвилюйся, вже краще.

 - Ти упевнена?

 - Так.

 - Тоді поїхали. Допомогти сісти?

 - Дякую, я сама.

 - Гаразд.

Відводить свій погляд Матвій. Я залізаю на мотоцикл і обіймаю хлопця. Він здригається, ніби я зробила йому боляче. Тоді вимовляє.

 - Ти сьогодні дуже гарна.

Далі звук мотоцикла обрушується і ми рушаємо з місця. Усміхаюся, з якось дива слова Матвія викликали у мене посмішку. Коли підсуваюся ближче, то вдихаю його аромат. Все той же чистий, деревний і пряний. 

Ми їдемо вечірнім селом, а літній вітерець розвіює моє волосся. За декілька хвилин опиняємося біля клубу, з якого тарабанить гучна музика. Приміщення оточує багато молоді. Коли Матвій глушить свій мотоцикл і допомагає мені злісти, то вся увага зупиняється на нас. Хлопець бере за руку, легко, ніби по-дружньому, завмираю. Він дивиться і вимовляє.

 - Не бійся, це для того, щоб до тебе не причепилися занадто допитливі язики.

На декілька секунд затримую на Матвієві погляд, а він на мені. В його очах щось дивне, магічне. Ми йдемо далі. Матвій попутно вітається з хлопцями, а дівчата скоса на нас поглядають. 

Заходимо всередину. У вуха вдаряє гучна музика, очі засліплюють кольорові прожектори і багато танцюючих на танцмайданчику. Я думала, що тільки у місті бувають такі клубні вечори. Та виявляється, що тут теж панує хороша атмосфера. Колись баба Ніна не відпускала мене у клуб. Воно й не дивно. На її думку, мені ще було рано відвідувати такі заходи. Правду кажучи й не хотілося. Та й друзі теж не ходили. Ми весь вільний час проводили на річці.

Зовсім не бачу знайомих обличчь. Далі нізвідки з'являється Маша і біжить до нас. Вона мене обіймає, привертаючи увагу інших. Стає приємно від такої зустрічі.

 - Ніка, як я скучила!

Тоді трохи відстороняється і каже.

 - Яка ти красуня. Видно, що з міста.

 - Не починай ти про місто. Повір, не так там добре, як ти думаєш.

 - Справді?

 - Справді.

Ми усміхаємося. Коли мене обійняла Маша, Матвій відпустив мою руку. Стало якось дивно і самотньо від цього. Подруга відстороняється, бачу Андрія, який винувато дивиться на мене 

 - Привіт.

Тихо вимовляє хлопець. У пам'ять повертаються колишні його слова.

3 роки тому...

 - А наш ангелочок закохався!...

Матвій з Андрієм обмінюються рукостисканням, далі мої думки заглушає подруга.

 - Ходімо, нам потрібно багато про що поговорити!

Маша хапає мене під руку і ми виходимо з клубу, залишивши хлопців. Розмістившись далі від чужих вух і шуму, сідаємо на лавку. Першою говорить Маша.

 - Пробач мені.

 - За що? Ти ж нічого не зробила.

 - Я тоді не допомогла, не підтримала. Та я не знала, правда. Ти й гадки не маєш, яку тоді дурницю утнула. Я була така зла та ображена. Та якби тільки знала, що ті гадюки зробили.

 - Маш, не потрібно.

 - Подруго, вони теж тут. Віка тобі цього не дасть забути. Та я буду поруч і...

 - Дякую Маш, але я теж подорослішала і вже не та наївна дівчина, яка всім довіряє.