Глава 1

Вероніка

Стою ще занурена у свої думки і спогади. З них мене вириває голос баби Ніни.

 - Онучко, ти приїхала?

Вириваюсь із марення, залишаю валізу і кидаюсь до бабусі в обійми. Любов і тепло рідної людини переносять мене у колишні безтурботні часи. Від баба Ніни віє ароматом фірмових пиріжків і рідним теплом. Від емоцій, що нахлинули, плачу. Бабуся теж плаче і гладить мене по волоссю.

 - Рідна моя, чому ти стільки часу не приїжджала? Хто тебе тоді так образив?

Останнє тихіше вимовляє.

 - Я тоді з усіх за це спитала, але ті хулігани не зізнались.

Відірвавшись, усміхаюсь.

 - Бабусю, та годі. Стільки часу пройшло.

Боюся навіть подумати, що баба Ніна дізнається про мою дитячу закоханість у Матвія. Вона би мене зрозуміла, не засудила б. Та чомусь не хочеться, щоб вона про це знала.

- Не думаю, онучко. Та хай так, можливо, колись розповіси.

Тепер із захоплення роздивляюсь все навкруги. Бачу рідну вулицю, обличчя знайомих людей, красиві кущі троянд біля паркану бабусі та маленькі діти, що бігають весело граючись. А десь в далині чути голоси тих, хто купається на річці. Знову відчуваю неймовірну атмосферу цього казкового місця, домівку бабусі, мій справжній дім. 

Прикриваю повіки, вдихаю аромат літа, тепла і дитинства. Зараз кінець червня, літо в самому розпалі. За два дні, липень місяць. А отже, середина літа. Мені не так багато залишилось безтурботного життя, лише два місяці. А далі навчання в університеті економіки, яке обрали батьки. Я й погодилась. Тому й так образилась сьогодні на них. Адже робила все, що вони казали. Я дружила з багатими дітьми, тримала хорошу репутацію багатійки і відмінно закінчила школу. Звичайно винагорода за це не забарилася. Дорогі речі і все, чим можна було відкупитися батькам від мене. До баби Ніни не їздила, а лише вчилась і щоб не залишалось вільного часу думати про той випадок, ходила на всі можливі гуртки і до репетиторів.

 - Ніно, нарешті твій ангелочок приїхав!

Підходить до нас сусідка баби Ніни. Вона ще та пліткарка, яка любить язиком почесати. Я ще з дитинства недолюблювала цю жінку. Через те, що та всюди пхала свого носа. Вона невисокого росту жіночка із дивним стилем в одязі і смішною зачіскою. Тільки зараз, чомусь, вона викликає у мене посмішку, а не злість чи образу. Я впевнена, що тоді про мене Зіна розбовтала усьому селі. Насамперед тому, що колишня моя подруга Віка, її донька. Не накидаюсь на цю жінку у звичці сказати те, що я про неї думаю. Дивно, сама себе не впізнаю у цьому місці. Тут я стаю іншою.

- Так Зіно, нарешті.

Тітка Зіна змірює мене поглядом і цокає язиком. Стає незручно, хочеться їй відповісти. До нас підходять й інші сусідки.

 - Вероніко, доню.

Звертається до мене ця пліткарка.

 - Я вам, не донька!

Все-таки не витримую і виправляю цю жінку, бісить. Вона спочатку від мого тону губиться, а далі продовжує.

 - Ну так, в мене є Вікуся. А Матвій...

Далі баба Ніна перебиває Зіну. Знаю, що бабуся здогадується, що у нас з Матвієм щось сталось. Адже така велика дружба не могла так просто закінчитися.

 - Зіно, давай пізніше поговоримо. Моя онучка втомилася. Ходімо мила.

 - Авжеж втомилася, на таких то шпильках і платі. Видно, що дівчинка з міста!

Вигукує навздогін жінка, бабуся обертається через плече і загрозливо дивитися на Зіну. Тоді мене обіймає, а я беру валізу і ми йдемо в будинок.

Зіна замовкає і швидко йде до свого двору. Бабуся у мене розумна жінка, яка одним словом може закрити будь-яку пліткарку. У селі її всі поважають, навіть такі, як Зіна. Для мене вона розуміюча і найкащою бабуся у світі.

Підходимо до будинку оточеного квітами, які ростуть по всьому саду бабусі. Тоді опиняємося в ґанку. Навіть у цьому приміщенні багато горщиків з квітами. А ще, плетене крісло, коврик і подушки. Все настільки знайоме, рідне і тепле. Від цього на серці тепліє.

Тоді йдемо на кухню, де на столі чекають не тільки пиріжки з яблук, але й інші мої улюблені смаколики.

 - Бабусю, навіщо ти стільки приготувала? Я ж все не з'їм.

 - Друзів своїх покличеш. Пам'ятаєш, як ви колись постійно прибігали на мої пиріжки? Або Матвія...

 - Ба!

Бабуся сумно посміхається і більше ми про Матвія не говоримо.

 - Бабусю, я віднесу речі у свою кімнату. Вона ще моя?

 - Звісно, що твоя. У моєму будинку завжди буде твоя кімната.

В бабусі на очах з'являються сльози. Не витримую і обіймаю бабу Ніну.

 - Ба, ти ж розумієш, я тут ненадовго? За два місяці потрібно на навчання. А це вже не школа, я не зможу часто приїжджати.

Мені не хочеться засмучувати бабу Ніну, але й брехати не можу.

 - Знаю рідна і розумію. Головне, аби тобі було добре. Я хочу лише одного, щоб ти була щасливою, доню.

Я зараз змінилася ззовні і більше не схожа на колишню дівчинку ангелочка із простим стилем у одязі. Колись я одягалась у прості джинси, легку футболку і старенькі кеди. В яких бігала до дир на підошві. Знаю, що в очах баби Ніни, я та сама дівчинка, чиста і світла дитина. І такою залишуся для неї назавжди.

Бабуся відкриває двері у мою колишню кімнату, а я завмираю. На мене дивиться те саме маленьке залізне ліжко з м'якеньким матрацом. Багато подушок, декілька картин і звичайно рослини у горщиках. Помічаю дерев'яний будиночок, який складала колись разом з Матвієм. Цей спогад болючою голкою колить в серце. На очах одразу з'являються сльози, які стараюся прогнати, щоб баби Ніна не побачила. А тоді обертаюся і кажу.

 - Бабусю, дякую, що ти залишила все як було.

Ми обіймаємося і бабуся виходить. Закриваю за нею двері і сідаю на ліжко. Дивлюсь на картонний будиночок і знову провалююсь у спогади.