Розділ 1.2 Очманіти!

Розділ 1.2 Очманіти!

Едуард отримав повідомлення від Ета з необхідною інформацією. Йому видалася дуже спокусливою ідея закрутити роман із стюардесою і він одразу ж вхопився за неї. Одягнувся, напарфумився (аби не сказати, що забальзамувався, мов стародавня мумія, що за кілометр його парфум було чутно), поглянув на себе у дзеркало та оцінив, що там побачив.

– Красень! Жодна не встоїть! – впевнено мовив своєму відображенню та вийшов з квартири.

Едуард прибув до аеропорту. Довкола метушня, усі поспішають. Хтось відлітає, хтось прибуває, сльози розлуки, щирі обійми при зустрічі...

Ед одразу запримітив зграйку стюардес, які разом з невеликими валізами з’явилися у його полі зору. До прильоту Соломії залишалося ще хвилин десять-п’ятнадцять. Не стояти ж пам’ятником? Треба з гарненькими дівчатами познайомились, які саме порівнялися з Едуардом.

– Вітаю вас, богині хмар, – мовив Ед, розпускаючи свого павичевого хвоста.

– Гарний підкат. Це щось новеньке, – мовила одна з дівчат.

– Це не підкат, а щира правда. Красуні, від споглядання яких життя налагоджується, – продовжував співати оди дівчатам.

– Поспоглядав? Покращив своє життя? Можеш мандрувати далі, споглядач-правдолюб, – відрізала одна з дівчат, а інші залилися сміхом.

– То богині ще й почуття гумору мають? Це ж чудово! Я також люблю жартувати, можливо будемо жартувати разом? – показував усі свої здібності Едуард.

– Тобі ж натякнули – жартуй звідси, – відповіла інша стюардеса. – Не на тебе чекаємо.

– То я можу зачекати з вами разом та розфарбувати нудні хвилини очікування яскравими фарбами, – ніяк не заспокоювався Едуард.

– Слухай, споглядач-правдун, йди звідси, щоб тебе самого не розфарбували у яскраві фарби, – мовила котрась з дівчат.

– О, он вона йде! – неочікувано вигукнула одна з стюардес.

– Так, це вона, я її впізнала! – почулося ще від котроїсь.

За високими дівчатами модельної зовнішності Едові не було видно, кого вони там побачили та переполошилися. Ед вирішив скористатися моментом та одразу обійняв кількох дівчат, які зовсім не пручалися. Щасливий, мов кіт у березні, Ед, нарешті, відірвав свої очі від жіночих принад, які вони, як на зло, почали виставляти та поглянув вперед. Прямісінько до нього крокувала струнка, довгонога, стильно вдягнена руданка з великими зеленими очима та милим ластовинням, яке пробивалося крізь шар косметики. У рудому волоссі бавилися сонячні промені, роблячи його ще більш насичено рудим.

– Отакої! – тільки й зміг вимовити Ед та аж відкрив рота від несподіванки. Він очікував побачити меншу сестру Етьєна, яка була раніше по вуха в нього закохана, а тут приваблива дівчина, яка випромінювала впевненість та харизму.

– Солі, привіт! – звернулась до неї французькою котрась з дівчат, яка ще кілька хвилин казала йому, щоб він звалював. – Ласкаво просимо до України!

– Дякую! – відповіла Соломія українською. – Нарешті я вдома! – додала, чим здивувала усіх дівчат.

– То ви – українка? – наважилась запитати котрась з дівчат, а Ед досі стояв з відкритим ротом, обіймаючи стюардес.

– Так. Я з Одеси. Я щаслива повернутися додому, – відповіла Соломія.

– То ви Солі? Фотографиня і модель?

– Так, – просто відповіла Соломія.

– Ми чули, що у вас має бути новий проєкт, що ви плануєте знімати рекламу нової форми для стюардес. Можна вам залишити своє портфоліо? – продовжували ставити запитання дівчата.

– Ось моя візитка, тут є електронна пошта. Надішліть, будь ласка, усе туди. Це серед вас усі бажаючі зніматись? – мовила Соломія та кивнула на Еда.

– Ой, це якийсь реп’ях причепився, – мовила одна з дівчат, яких обіймав Едуард і підняла його підборіддя рукою, щоб, нарешті, закрити його рот.

– Хм, здається, я знаю цього реп’яха. Легко чіпляється, швидко сіється, але не приносить ніякої користі. Цвіте й пахне, але будяк будяком – мовила Соломія, викликавши сміх дівчат.

– І тобі привіт, Солохо, – мовив Едуард, спостерігаючи, як на обличчі Соломії відображається уся палітра її емоцій. Етьєн же попереджав, щоб не називати її Солохою! От, халепа!

– Дівчата, надсилайте усю інформацію на мейл, хто підійде, з тим і скантактуємо, – звернулася Соломія до зграйки стюардес у яскравому однаковому одязі і дала свої візитівки.

Соломія рушила до виходу, тягнучи за собою свою чималу валізу.

– Зачекай, куди ж ти рвонула? Я ж тебе зустрічаю, – мовив Ед, який вже забув про стюардес і відходив від шоку, що Соломія так змінилася.

– Зустрічаєш? Ну-ну, – мовила дівчина. – Ти ж повз жодну спідницю не можеш пройти, а тут направив на стюардесний рай?

– То не я, а вони не змогли встояти проти моєї харизми, – спробував жартувати Ед.

– Харизматичний реп’ях. Оце я розумію!

– Красунечко, можливо тобі допомогти? – звернувся до Соломії якийсь громило.

– Агов! Відвали. Їй є кому допомогти! – гаркнув Ед та вихопив з їх рук ручку валізи.