Розділ 17

 Настав цей день, в піднесеному настрої, швидко збираюся. Тато ще вдома, біжу до нього. Поки не кажу, через що така радісна. Він з подивом дивиться і здивуванням. Питає, чи часом я не закохалася. Невже тільки кохання змушує очі сяяти. Закочую очі, він бурчить, не подобається мій вираз обличчя. Показую язика, наче дитя. Він підходить, обіймає мене. Каже, що зараз він справді щасливий. Мене це зізнання змушує ще ширше посміхнутись.

 Тато готує сніданок. Все ще намагається дізнатися, яка причина мого щастя. Але я мовчу, поки це таємниця. Тому намагаюсь вгамувати емоції. Снідаю. Тато просить не поспішати, дослухаюся до поради. Закінчивши трапезу, тато пропонує підвезти до школи, а я не проти. Ледь не вистрибую з машини, прощаюся на ходу. Прямую до школи, Лана вже чекає мене. Ми вітаємось, починаються заняття. Всі вони одноманітні, нічого цікавого.

 Після уроків прямую одразу до кафе. Друзі дивуються, а я зникаю. Відстань скорочується до кафе, а хвилювання збільшується, наче та грозова хмара, що ось-ось лусне.

 Зупиняюсь. Вдих. Видих. Заспокоївшись знову йду. Ось двері. Їх просто треба відчинити. Дзвонить телефон. Лякаюсь. Розумію, що це мій. Тато. Отже, щось сталось. Відповідаю.

 Я думала, що справді щось важливе. Виявилось, що сьогодні вони вирішили познайомити мене з дитиною Марини. Знову буде хвилювання. Сподіваюсь, малюку сподобатися. Можливо, після роботи, зайду до іграшкового магазину. Думки зібрала докупи. Відчиняю двері, шляху для відступу немає. Та і тікати буде безглуздою ідеєю. У мене запитують, чи потрібна допомога, кажу, що я на співбесіду.

 Прямую за дівчиною, в неї приємна зовнішність і дзвінкий голос. Мені показують на двері. Деякий час вагаюсь. Все-таки наважуюсь, тричі стукаю, чекаю відповіді. Чую схвальне запрошення. Долоні спітніли. Витираю їх. Заходжу. Світло трохи засліплює мене, в коридорі воно тьмяне, а в кабінеті яскраве. Нарешті очі звикають. Тепер бачу перед собою жіночку, мабуть, з нею я розмовляла. Встигаю оглянути кабінет. Він світлий, але невеликий. Тут затишно, наче в квартирі бабусі. Звичайно, сучасний ремонт і дизайнери зробили своє.

     -   Ольга Вікторівна

 Промовляє жінка, я посміхаюся кутиком рота.

     -   А я Маргарита, приємно познайомитись.

 Зверхньості в ній я не побачила, та і суворою вона не виглядає. Її погляд теплий, наче знайома вона з тобою все життя, або ти її онука. Але бабусею її назвати важко. Доглянута жінка, можливо трохи більше сорока п'яти, але я невпевнена. Вона запитує мене, те що її цікавить, як роботодавця. Говоримо вже хвилин двадцять. Просить дати документи, які мене просили взяти з собою. Віддаю їй. Ще вона говорить про дозвіл батьків. Телефоную татові, можливо у нього є вільний час.

 Бере слухавку тато не одразу. Швидко намагаюся пояснити, але він просить повільніше і не тараторити. Заспокоївшись, пояснюю, що до чого. Він говорить, що зараз вільний. Я радію, тепер чекаємо на тата. За цей час мене пригощають чаєм і печивом. Тато досить швидко приїжджає. Тепер всі формальності вирішені, чекаємо на вердикт.

Холодок проходить всім тілом. Терпіння. Тато тримає за руку, намагаючись заспокоїти. Ольга Вікторівна ще раз переглядає документи. Але мені здається, що вона робить це цілу вічність. Кімната стає тісною. Нудота підступає до горла. Ну скільки можна чекати. І ось. Вона промовляє це.

       -  Раді вітати в колективі!

 Ноги підкосилися трохи. Я ще до кінця не розумію їх значення. А потім ніби туман розвіявся. Я радію, обіймаю міцно тата. Потім не витримую і обіймаю Ольгу Вікторівну. Вона спантеличена, але все ж притримує мене за плечі. Я відсторонююся перша, має ж бути субординація. Вже завтра, після школи я можу починати. Ну спочатку мені доведеться де-чого навчитись. Але це не проблема. Головне, що тепер в мене є робота. Поки звичайно я стажер.

 Додому повертаємося з татом. Квартира зустрічає теплом. На вулиці прохолодно. Вже завтра, мій перший робочий день і завтра, перший день зими. Можливо буде сніг, але за прогнозом погоди поки не очікується. Тато нагадує про вечерю і знайомство. От чорт. Я й забула за іграшку. Вирішую переодягтись і швидко піти до магазину. Часу ще вдосталь, отже встигну. Тато вирішує замовити вечерю в ресторані. Обрали те, що всім сподобається.

 На численні запитання з мого боку, про дитину, тато мовчить. Складно буде обрати, він навіть приблизний вік не каже. Секрети. Як вони мене дратують. Отже, вибір за мною. Я швидко впроралася, тепер прямую до магазину іграшок. Він величезний. Як я впораюся? Помічаю Марка, спочатку дивуюся, а потім вирішую підійти.

 Ми трохи поговорили, я розповіла про роботу, він порадів зі мною і побажав удачі. Я попросила допомогти мені з вибором іграшки. Не сказала кому саме, бо я ж не знала. Вибір зупинився на авто, воно не велике, зазвичай такі колекціонують. Запитую, що його привело в цей магазин, говорить, що теж за подарунком. Але він вже впорався сам. Піднімає пакет, гарненький. Цікаво, що там і для кого? Та я не встигаю запитати, як він прощається і каже, що поспішає.

 Впоравшись в магазині, чую сигнал телефону.      Повідомлення.

"Доню, ти скоро?"

 Відповідаю коротко. Телефон ховаю до сумочки. Додому вирішую йти в швидкому темпі. Проходжу повз кафе, напевно мені здалося. Можливо, я сплутала і то був не Вітас. Ми з ним зустрілись далеко від цього району.

 Тепер стою біля квартири. Забула ключі. Тисну на дзвінок. Лунають кроки. Відчиняє мені Марина, значить вони вже тут. Я залишаю верхній одяг, прямую до вітальні, слідом за Мариною. Чую знайомий голос. Подарунок падає на підлогу, а я здивовано дивлюся на хлопця. Тато з Мариною допомагають мені і одночасно промовляють.

    -  Це твій брат.