Розділ 16

Вирішую, все ж зайти спочатку на кухню, а потім в кімнату. Лунає музика, вони обоє рухаються в такт. Тато щасливий, значить я теж. Сміються, щось готують. Поки мене не помічають, а я стою і дивлюся на них. Потім тато обертається, помічає мене, бачу як він ніяковіє. Мені стає смішно, ніби я застукала його як підлітка. Тепер обертається Марина. Ну серйозно, вони обоє почервоніли. Мій сміх стає ще дзвінкішим.

Марина простягає руку в знак вітання, дарує мені свою усмішку, я теж довго не чекаю. Тато підходить до мене, цілує в чоло. Кажу, що треба переодягнутися, вони відпускають мене. Швиденько піднімаюсь в кімнату. Що мені одягнути, складний вибір. Стою вже хвилин десять, посеред купи одягу. Мій вибір зупинився на білому светрі і світлих джинсах. Думаю, ідеально для першого знайомства. Хвилююсь я, а мають вони. Зібравши думки до купи і відкинувши хвилювання, спускаюсь на перший поверх.

Емоції вгамувались, але тіло мене видає, долоні спітніли, хоча в квартирі не спекотно. Прямую на кухню, мелодія стала тихіша, а розмова навпаки, пожвавішала. Не знаю, що вони обговорювали, але те, що їм було цікаво разом, однозначно факт. Мене запросили до столу. Я справді зголодніла. За вечерею ми поговорили трохи, я дізналася багато, як для одного вечора. Говорили про все, крім, дитини. Я так і не дізналася, але тиснути теж не хотіла. Не чемно. Якщо батько захоче розповісти чи Марина, тоді все і з'ясую.

Знову пішла до своєї кімнати, залишивши їх наодинці. Нехай насолоджуються. Ні,це не поблажка з моєї сторони, я просто приняла факт, що в тата тепер є жінка. Звичайно вона не мама, але поважати її буду. Не така вона і погана, ну тобто нормальна, для мене звичайна, але це вибір тата. Здається, вона його теж кохає. Чи буде у мене такий чоловік, погляд якого належить тільки мені, але поки можу мріяти.

Завтра я повертаюся до школи. Складно буде продовжити, але залишилося трохи. Нарешті побачусь з Меланією, а ще з Марком. Чи буде він щасливий бачити мене? Я розумію, що між нами щось не те. Сподіваюсь на взаємність, але марно. Але чи є в мене почуття до нього, я не знаю. Можливо ним, хочу підлатати свої рани. Якщо не Марк допоможе, то хто? Питань стає більше, але не відповідей. Все що відбулося сьогодні, затягує мене, збиває з ніг. Знову почуваюся слабкою. Треба відпочити.

Прокидаюся втомленою, ніби мене вичавили, як лимон, або гірше. Зараз сьома ранку, чим мені тепер зайнятись. Піду на ранкову прогулянку, одягаюсь тепліше. В квартирі тиша, така приємна. Швидко виходжу. Вдихаю ранкове повітря. Воно приємно лоскоче ніс. Місто ще не прокинулося. Помічаю людей, їх не багато. Хтось гуляє з собаками, хтось вийшов на пробіжку. Спокій. А через годину знову гамір, метушня, затори. Прогулююсь не поспішаючи. Треба частіше виходити з дому. Ранок чудова пора, як і вечір. День, навпаки, змушує пришвидшувати темп. Все і всі оживають, щоб ввечері знову сповільнитися. Така буденність нашого життя. Завжди ми кудись поспішаємо.

Проходжу кафе, саме з нього почалося знайомство з містом. Помічаю табличку " Зачинено ". Щось привертає мою увагу, це оголошення. Вони шукають співробітника, може це доля. Зберігаю номер в контактах, треба пізніше зателефонувати. Отже, проблему з роботою, можна вважати вирішено. Гуляю ще трохи, але вже час повертатись додому. В гарному настрої заходжу до квартири. Тато вже прокинувся. Виявляється, що Марина вирішила вчора не залишатись. Поки піднімаюсь, тато нагадує, щоб я не забула поснідати.

Швидко приймаю душ, встигаю переодягнутись. Тепер прямую донизу, намагаюся швидко впоратися зі сніданком. Залишається трохи часу, вирішую пройтися до школи. Місто прокинулося, ожило. Скоро на заміну осені прийде зима. В повітрі відувається холод, але тепло залишається в серцях перехожих. Кожного дня, вдивляюся в не знайомі обличчя, вони навіть не запам'ятають мене, я їх теж.

Заходжу на подвір'я школи. Бачу Лану, вона стоїть не сама, а з Марком. Махає мені, напевно рада бачити. Можливо між ними щось є? Мене не з'їдають ревнощі, бо я не кохаю його, але з ним спокійно. Хіба це не головне? Почуватися в безпеці, людина яка може захистити, але бпз почуттів теж не те. Маю я вже подібний досвід. А ще гірший досвід, чи навпаки кращий, з Артемом. Миле личико і зовнішність не приховають гнилу натуру.

Я прямую до друзів. Меланія легенько мене обіймає, каже, що скучила, а Марк просто вітається. Заходимо. День минає швидко. Встигаю дізнатися, що Максим Андрійович звільнився. Мабуть, так буде краще, для нас двох, відстань і жодних контактів. Повертаючись зі школи наважуюсь подзвонити. Чекаю пару секунд, слухавку бере жінка. Ми говоримо, вона питає щось. Швидко відповідаю, хвилювання посилюється. Не звикла я говорити по телефону. Призначили співбесіду, через два дні, якраз після школи.

Додому прямую все ще хвилюючись, а якщо не вийде, відганяю негативні думки. Залишилось тільки чекати, тому терпіння стає моїм товаришем на ці два дні. Нічого особливого не відбувається. Школа. Дім. Прогулянки. От тільки, помічаю, щось все-таки відбувається між моїми друзями. Вони або не хочуть мені казати, або ще самі до кінця не розібрались. З Вітасем я більше не бачилася. Та й номерами ми не обмінялися, але він дав ту підтримку, яка була важлива. Незнайомець не дозволив зламатися, а навіть зашив рани, що кровоточили. Він про це, звичайно не знає, але я вдячна йому.