Розділ 15

Мені складно повірити в те, що я побачила. Але ж це правда, гірка, з присмаком крові на губах. Уламки мене просто стають меншими. Хто їх збере до купи? Не він, точно не він. Він зробив це зі мною. Флірт, парі, зрада. Ні. Це я дурна. Між нами нічого не було. Я не була впевнена у своїх почуттях. Але чому так боляче, ніби хтось став ногою на моє горло і душить. Моє серце розбилось, а душа залишилася цілою. Чому так?

Все ще прямую кудись. Намагаюся заспокоїтись, але стає тільки гірше. Вир емоцій поглинає мене, можливо, я божеволію. Доведеться просто пережити. Просто забути цей клятий момент. І його, я маю обов'язково забути його. Невже так складно. Чого і треба було очікувати від дорослого чоловіка.

Знав він, я впевнена, просто іграшка в його руках. Іграшка з якої можна витрусити почуття. Іграшка, яка пручається спочатку, а потім дає заволодіти собою. Він проник в думки, під шкіру і одним рухом вирвав моє серце. Тепер там порожнеча, нічого не відчуваю. Воно не ниє, не болить, там тепер немає нічого.

Чому дозволяла торкатися себе? Що за реакція на його дотики, відштовхувала його, але бажала продовження. Досить. Досить всього цього. Йому немає місця поруч зі мною. Він цунамі, яке вимиває часточку мене, кожного разу. За такий короткий час, він пробудив в мені всі ті емоції. Я ховала їх, вправно, до того клятого вечора.

Розумію, що вже буря в душі стихла. Тепер уривчасто дихаю, намагаюся віднайти правильний ритм. Не чую кроки біля себе. Хтось сідає поруч. Коли я встигла сісти, вже не згадаю. Тінь підсувається до мене. Не хочу підіймати очей. А якщо це він. Може, він побачив мене. Наздогнав, щоб пояснити, що то помилка. Але я боюся, своїх думок, так вважають тільки наївні дурепи. Все ще дозволяю страху керувати собою. Торкається мого плеча. Дотик гарячий. Але неможу я ж відчувати крізь одяг. Ні, це точно не він. Його дотик холодний, але залишає опік на моєму тілі. Можливо рани залишилися в тих місцях, де він торкався мене. Їх ніхто не побачить окрім мене. Це мій тягар. Його поцілунок на шиї пече. Але це було так давно, маю вгамувати свою уяву, посто зараз. Ще не запізно, викинути його. Отак просто, як зробив це він.

Тінь підсувається, щось питає. Намагаюсь розібрати слова, але я наче у воді, тиск заважає почути. Вдих. Видих. Повертаю обличчя, кудряве волосся перетворилося в щось не зрозуміле. Налипло на щоки, прибираю. Дивлюся на того, хто поруч зі мною. Так я й думала, це не Максим. Незнайомий хлопець, напевно , мого віку, дивиться збентеженно.

- Щось трапилося?

Питає, він має чудовий голос, мелодійний навіть. В ньому не відчувається грубість, чи жорстокість, навпаки, зараз схвильований. Дивно, мала я хвилюватися, а не за мене. Його очі зелені, майже як в мене, але в нього набагато темніший відтінок. Очі можна порівняти з лісом, в якому так легко заблукати. Ці очі теж ваблять до себе. Ніби звичайна зовнішність, але очі, створюють вир і я тону в ньому. Забуваю про все.

Хлопець, клацає пальцями перед моїм обличчям, тепер я знову зосереджена. Встигаю ще помітити, що хлопець одягнутий в класичному стилі. Йому личить, додає ніби віку чи то досвіду. Дивно порівнювати досвід з одягом. Волося не довге і не коротке. Тепер я знову відволікаюся на нього і киваю. Схоже він не вірить. А хто повірить, я в такому стані, заплакана. Стверджую, що все добре.

Хочу встати і піти, але в голові паморочиться. Багато хвилювань дають знати про наслідки. Незнайомець встигає підхопити мене і знову саджає на лавку. Кудись йде і говорить щось, але я не можу розібрати слів. Вирішую перечекати, поки мій організм перестане протестувати. Сиджу, перед очима темні цятки починають зникати. Дихання стає рівним, я аже не схлипую, а просто сиджу. Ніби нічого не сталося, дивлюся в порожнечу перед собою. Звісно це не порожнеча, а парк, досить гарний. Але я немаю сил споглядати всю цю красу.

Не сьогодні, може згодом. Я обіцяю собі, що обов'язково прогуляюся тут. За весь час в столиці , я тут не була. І не дивно, завжди обирала маршрут, аби не заблукати. А тепер ноги самі мене сюди привели. Дістаю телефон, четверта година. Скоро має бути вечеря. От чорт, я забула. Вмикаю камеру, дивлюся на своє відображення. Жах. Очі червоні, сліди від сліз вже не помітні. Легенький вітерець заплутав моє волосся, або ж це я сама. Дійшла сюди ніби в тумані.

Помічаю рух, хтось прямує до мене. Встигаю придивитись, це той незнайомець. Простягає мені пляшку, намагаюсь відкрити, сил не лишилося. Прошу допомогти і віддаю пляшку, сумно посміхаюся. Повертає мені пляшку, п'ю повільно. Він сідає поруч, але питань більше не ставить. Немаю навіть сил на розмову.

Пляшка пуста, бачу смітник, простягаю руку і викидаю. Дякую за воду. Тепер намагаюся встати, не поспішаючи. Хлопець швидко опиняється поруч, допомагає. Бере за талію, тримає міцно. Тому прямуємо кудись. Він встигає запитати адресу, дивується,що я далеко так дійшла.

- Я Вітас.

Промовляє хлопець, дивуюся. Незвичайне ім'я для нашої місцевості. Він помічає мій здивований погляд, пояснює, що тато італієць, а мама українка. Намагаюся не показати ще більший подив.

- Круто, а я Маргарита.

Все, що я здатна промовити. Далі ми йдемо в тиші. Він зупиняється, дістає телефон, розумію, що викликає таксі. А я так і стою притиснувшись до нього. В його обіймах затишно, руки не опускаються нижче, ні на що не натякають. Дивуюся тепер сама собі, стою, отак просто з незнайомцем. Інстинкт самозбереження певно зламався, але якщо він маніяк, то дуже привабливий. І мені все одно, що буде зі мною. Порожнеча розтікається моїм тілом.

Стоїмо так пару хвилин, але час спливає занадто довго. Вітас притуляється підпоріддям до моєї маківки. Йому дозволяє зріст, він вище за мене.

- Тобі треба більше відпочинку і менше стресу.

Він промовляє це спокійним тоном, наче лікар. Це порада, а не наказ. Таксі під'їжджає, він відчиняє переді мною дверцята. Сідаю, думаю, що зараз він попрощається і все. Але зачиняє двері, машина все ще стоїть на місці. Бачу як хлопець обходить машину, дверцята відчиняються і тепер він сідає поруч зі мною.