Розділ 12

Тримаю пістолет, міцно, не треба показувати збентеження. Артем сміється, каже, що сумнівається с моїх здібностях. Я напрявляю дуло на нього, він навіть не ворухнувся. От чорт. Реально псих. Максим хоче підійти, заспокоює мене, просить покласти зброю.Зупиняю його. Зараз мій час тріумфу.

Тепер треба обробити Артему рану. Кажу, щоб це зробив Максим. Не хочу наближатися до нього, задля моєї безпеки. Він робить це майстерно, але обережно. Що ж, всі при тямі, можна вирушати.

Сонце тільки сходить, мабуть, зараз ранок. Треба швидше вибратися з цього клятого лісу. Питаю як Артем дійшов сюди, мовчить. Я не збираюся його катувати, щоб здобути інформацію.Але треба подумати. Виходимо з покинутої будівлі, вдихаю свіже повітря. Не за таких обставин я мріяла побувати на природі.

Бачу щось, накрите брезентом. Підходжу, зриваю його, та невже. Це квадроцикл. Пам'ятаю, як з татом катались, цей день назавжди закарбувався в моїй спогадах. Перевіряю на наявність пального. Нам пощастило, сподіваюсь цього вистачить, щоб вибратися. Не хочу блукати вночі, тут з ними.

Намагаюсь зрозуміти куди вирушати. GPS не працює, ще одна халепа. Дивлюсь на паперову мапу, але нічого. Непогано було б зрозуміти, де ми зараз. Питаю Артема, він сміється, каже, якщо я така розумна, то обійдуся без його допомоги. Гаразд. 

Передаю мапу Максиму, він дивиться на неї, потім на мене. Бачу в очах розгубленість, ну чудово. Стоїмо так певний час. Максим підходить до мене хоче торкнутися, я відсторонююся. Знову підходить. 

- Мені потрібен простір!

Кричу я, Артем дивується як і його брат. Моїм емоціям немає межі. Зараз всім дістанеться, стресові ситуації погано на мене впливають. Все накопичувалося, от і маю ядерний вибух. Знову Максим хоче заспокоїти, а вже занадто пізно. Поки не скажу все, не заспокоюсь.

- Що сталося? Питає стривожено хлопець.

- Серйозно? Ти ще питаєш. Твій братик встиг розказати про парі. Яким стала я. Якого чорта ви увірвались в моє життя. Чому вирішили мені зіпсувати? Один спочатку в друзі набивався, потім більшого захотів. А я чорт брехала, але яка ж дурепа, треба було одразу відмовити. Чхати я хотіла на твоє серце, Артем. У тебе його просто не має. А старший ще краще молодшого. Випадкові зустрічі, дотики. Але все ж це сплановано і чому я зараз стою тут з вами, а не тікаю подалі. Дістали ви мене! Я забираюся звідси, просто зараз.

Не встигаю договорити, полотно зі сліз затуманює очі. Відчуваю щоками , як вони лоскочуть шкіру. Емоції виходять, я спустошуюсь наче чаша. Присідаю на землю, обхвачую руками коліна і ховаю обличчя.

 Підходить Максим. Сідає поруч, обіймає за плечі. Цього разу я не відсторонююсь, просто не вистачить сил опиратися йому, а може своїм почуттям. Чи відчуваю я до нього щось? Може кохання? Не знаю. Мені складно, він зараз тут, поруч. Час завмирає. Але думки про парі не полишають мене. Звичайно я образилася, можливо зараз він веде свою гру. Сидимо так, нарешті я заспокоїлась. Знайшла сили встати. 

Не відчуваю нічого, ніби порожнеча. Розум чистий і готовий вирішити проблему. Помічаю погляд Артема. Який він все ж козел. Потім він спрямовує свій погляд в далечінь і каже мені.

- Ти маленька дурепа!

Злості вже немає, мені байдуже до його зауважень. Але тепер і я помічаю куди він дивиться. Та невже, Артем не такий дурний. На деревах позначки, я радію. Підходжу до своєї здобичі, дивлюсь в очі.

- Ти розпочав цю кляту гру, а  її закінчу.

Шепочу йому на вухо. Ну що, час нових пригод. Думаю все у мене вийде, мабуть, тато хвилюється. Я згадала про нього, навіть записку йому не залишила. Зважаючи на ту інформацію якою я володіла, вдома я не була сорок вісім годин. Тобто дві кляті доби. 

Заводжу квадроцикл, сама сідаю за кермо, бо маю певний досвід. Одразу позаду мене сідає Максим, але перед тим посадив брата і прив'язав його. Він обіймає мене міцніше , а я тисну на газ. Рушаємо за позначками. Що чекає нас там? Невідомо.