Розділ 11

Здається я стою так вічність. Чую голос, намагається поводитися приязно.

- Мої хороші, ви нічого не потребуєте?

Яке лицемірство. Двері відчиняються. Чекаю. І знову чекаю. В хижака має бути терпіння. Артем не поспішає заходити. Бачу його тінь, у нього щось в руках. Тепер він заходить, вмикає світло. Я замахуюсь стільцем, і б'ю з усієї сили. Він падає на підлогу.

Радіти рано. Сподіваюсь я його не вбила. Підходжу, страшно,що він зараз отямиться, тоді мені не жити. Жодного руху не помічаю. Перевіряю пульс — є, і рана також. Треба вибиратись і швидко, хочу бігти,але в останню , що треба допомогти Максиму.

Розв'язую йому руки й ноги, помічаю синці й гематоми. Не час для жалю. Кажу йому, що час тікати, він не сперечається. Йде за мною не зважаючи на біль, та і моя голова потребує медичної допомоги. Двері ми не зачиняємо, я ж не вбивця.

Не знаю куди йти, що буде далі з нами. Ще хвилин зо двадцять блукаємо коридорами. Розуміємо ,що це покинута будівля. З вікна без скла, видно ліс. От халепа, цього я точно не очікувала. Знаходимо сходи. Піднімаємося. Йдемо осторонь. Я зла, не забула про їхнє парі. От тільки б вибратися і я йому все пригадаю. Згадую поцілунок. Так не час.  Ми одночасно припускаємо, що були в підвалі.

 Знаходимо якусь кімнатку, звідти долинають якісь звуки. Наважуємось зайти. Це ноут, Артем дивився фільм, п'ятдесят відтінків сірого. Збоченець. Знаходимо там їжу консервовану і портфель . Швидко складаю все що бачу і можу понести. Збираюся йти. Максим стоїть.

- Якого біса? Ти йдеш чи ні?

- Без брата я не піду.

- Ти ж не серйозно?

- Я цілком серйозно.

- От чому? Він хотів тебе вбити, синці на своєму тілі не помічаєш? А зі мною щоб зробив він? А?

- Я його не покину.

Щоб вас, рятує свого майже вбивцю. Не розумію його. Але відступати він не збирається. Може його теж покинути і тікати подалі від них. Вдих. Видих. Чорт з тобою.

Тягнеш його ти!

Гарчу я. Він легенько посміхається, я дійсно не можу зрозуміти цього чоловіка. Які таргани у нього в голові?

Максим швидко спускається до підвалу, тепер тягне свого брата. Той до тями ще не прийшов. І не треба поки, зв'язуємо руки. Знаходжу аптечку, GPS-навігатор, мапу паперова, ліхтарики. Спочатку треба обробити рани. Підходжу до Максима, питаю чи є відкриті рани. Він хитає головою. Добре. Однією проблемою менше.

Порпаюся в аптечці, знажоджу мазь від синців. Показую Максиму і питаю чи треба. Погодився майже одразу, але за однієї умови, наносити мазь потрібно мені. Не в тому стані, щоб відавати такі накази, але не сперечаюсь. Йду до нього, він знімає футболку. Невже вирішив мене звабити?

Закінчивши, витираю руки. Прошу поки не одягатись, треба почекати. Здається йому подобається ця ідея, він посміхається. Синці є, але значних ушкоджень я не помітила. Тому через декілька днів буде як новий.Його тіло привабливе. Пару хвилин витріщаюсь на нього. Помічає це, наближається до мене, а я стою, заклякла.

- Я помітив тобі сподобалося торкатись мого тіла, та ще й дивишся ти таким поглядом.

- Яким поглядом?

- Ніби хочеш, щоб весь одяг зник з мене. Можу це влаштувати.

- Та ну тебе.

Пропозиція спокуслива, але я не нагадала йому про парі. Можливо, він здогадується, що я знаю, а може й ні. Що тоді буде між нами. Невже закохалася? Цього тільки не вистачало. Я навіть готова йому пробачити все. Ні, це не правильно. Може, він просто грає з моїми почуттями. Хто потім збиратиме мої уламки? Сумніви не полишають мої думки.

Вирішую, що мені теж треба обробити рану. Прошу Максима, він погоджується. Робить це акуратно, кров застигла вже. Та і рана загоюється, вона не значне. Максим як завжди, близько. Здається, скоро забуду як дихати. Треба відволіктись.

Чую звук, чиєсь хрипіння. Невже моя здобич ожила. Обертаюсь до нього. Ще повністю не отямився, чекаємо. Нарешті він розплющує очі, але ще не розуміє що сталося. Бачу пістолет, хапаю його. Дурна ідея. Я ж не вмію ним користуватись. Але життя всьому навчить.