Розділ 10

Не знаю скільки часу минуло , відтоді як я втратила свідомість. Намагаюсь розплющити очі, ніби струмом тонких ниточок відчуваю біль в голові. Хочу торкнутися можливої рани, але розумію мені щось заважає.

Пригадую останню мить, от чорт я пам'ятаю лише  квартиру. Намагаюся встати, знову марна спроба. Розумію, що прив'язана , напевно до стільця. Руки знерухомлені, ноги теж.

Якби можна повернутись в часі, то залишилась вдома. От завжди треба мені в усьому розібратись. Дурна і наївна. Не знаю що очікує на мене, тепер розумію,що Артем здатен на все. Хочеться розридатися, може так він мене пожаліє. Або ж навпаки швидше візьме те що його цікавить і позбудеться мене.

Клятий переїзд, клята школа. Треба бути обережною зі своїми бажаннями. Хотіла інтриг і пригод, на тобі отримуй. Розглядаю приміщення в якому наче полонянка, хоча так і є. Поки що складно зосередитись, бачу перед собою чорні цятки і порожнечу. Серйозно? Замкнув мене в темноті, на благо, що хоч такої фобії в мене немає.

Прислухаюсь до звуків, але нічого. Сиджу вже так чорт знає скільки часу. Пірнути в порожнечу, спланувати втечу, згадую слова з пісні. Можливо так і зробити, спершу треба звільнити руки. Можу лише здогадуватись чим зв'язані мої руки, це клейка стрічка.

Отже, треба щось гостре. Але як в цій пітьмі знайти щось, Була не була, треба поводитися тихіше. З'являється відчуття, що я не сама . Кров холоне, намагаюсь заспокоїтись, чую рух десь поруч з собою.

Поки не розумію де саме, невже він тут, поруч. Завжди спостерігає за мною. Невже моє життя не належить мені. Довбаний псих. Зриваюся на крик.

- Покажися придурок! Що ти зі мною зробив. От тільки я звільнюсь. Задушу власними руками.

Довів мене до того, що я погрожую. Звичайно я не виконаю обіцянку, але мною керує інстинкт самозбереження. Чую сміх, тихий.

- Не знав, що ти така небезпечна.

Чую цей голос, розумію кому належить і не можу стримувати посмішку. Він живий. Я справді рада почути його голос. Цікавлюсь як він почувається. Відповідає в жартівливій формі. Але голос його виказує, отже, любий братик все таки щось заподіяв Максиму.

Треба щось робити, питаю в нього, можливо він знає де ми. Єдине що він каже, те що ми вже не в квартирі. Тепер втеча стає неможливою, ми не знаємо де знаходимось, де цей Артем, в якому стані Максим та і я сама. Навряд чи я можу боротись з Артемом. Запитую , чи немає гострого предмета в Максима.

Вже сподіваюсь що він пожартує і скаже чекати подальших дій. Але ні, каже що в штанах є брелок зі складеним ножем. Не встигаю запитати звідки , він випереджує мене.

- Завжди з собою, він зручний.

Питає чи можу його дістати, а як, я навіть ноги свої не бачу, але треба знайти Максима. Рухаюсь кудись, це складно, але я ледь не стрибаю на тому стільчику. Одного разу ледь не падаю, це було б фіаско.

Через якийсь проміжок часу, навпомацки відчуваю ще один стілець. Але це збіса складно зі зав'язаними руками. Він каже що в задній кишені, намагаюсь дістати.

- Крихітко можна ніжніше?

Ніжна натура мені знайшлася. Ще пару хвилин і я все таки дістаю. Його ж треба розкласти, це вдається не з першого разу. Не здаюся і нарешті з дев'ятої спроби у мене виходить. Намагаюся перерізати стрічку, і трохи зачіпаю руку. Боляче, але можна потерпіти.

Знову доводиться попотіти, але я впоралася. Тепер час звільнити ноги. Нарешті, хочу встати і ледь не падаю. Довго ж я просиділа, треба почекати, розминаю ноги. Встаю і тепер хочу допомогти вибратися Максиму.

Але мене відволікають кроки, що відлунюють коридором. Кроки стихли, тепер чутно як обертається ключ в щілині. Невже він. Тоненька смужка світла просочується кімнатою, ніби пожираючи її. На ногах ледве стою, треба щось вирішити, негайно. Хапаю стілець і чекаю. Тепер я–хижак, а він–здобич.