Розділ 3

Прокидаюсь від міського шуму, я все ще в машині, отже, ми ще не приїхали. Темп столиці, галасливий і швидкий, багато машин, перехожі кудись поспішають. Зовсім не те передмістя, де був наш колишній будинок. Доведеться звикати до такої швидкоплинності.

Наш новий будинок я ще не бачила, бо тато вирішував справи в столиці. Він запевняв мене, що це комфортне житло, але було одне але, ми будемо жити не в приватному будинку, а в квартирі багатоповерхівки.

Сподіваюсь, що це не буде сіра бетонна будівля, тато вирішив купити квартиру в елітному районі. А мені здається, що такі будівлі як в'язниця, забагато камер, огороджено, тільки з пропуском, але тато каже, що безпека варта всіх грошей, доводиться йому вірити.

Тато відводить очі від дороги, дивиться на мене й каже:

- Скоро будемо на місці, доведеться тобі самостійно покерувати вантажниками, бо мені треба терміново на роботу. Впораєшся?

- Звичайно. 

Я посміхнулась, от вже майже доросла, тато довірив таку важливу справу. Це звичайно нудно, але що поробиш, вся відповідальність лягла на мої майже тендітні плечі, просто немаю права не впоратись.

Ось ще декілька поворотів і ми заїжджаємо на територію, тато прикладає пропуск і ми проїжджаємо. Нарешті, я виходжу з машини, ми на закритій стоянці.

Тато показує куди йти , я беру свій рюкзак і прямую за ним. Заходимо в ліфт, цікаво скільки тут поверхів , певно, щонайменше п'ятнадцять. Наша квартира на сьомому поверсі, не так вже й погано, головне, щоб ліфт завжди працював.

От ми вже виходимо, і прямуємо гарним коридором, все мінімалістично, але мені подобається. Тато зупиняється, прикладає ключ-карту, відчиняє двері і пропускає мене вперед.Звісно страшно, але роблю впевнений крок, аромат всього нового б'є в ніс, такий дивний і приємний водночас.

Встигаю озирнутись це простора студія, має два поверхи, і панорамні вікна. Підходжу ближче , це неймовірна краса, сонце стоїть високо, видно майже все місто або мені так здається. Тато підходить ближче, обіймає мене за плечі.

- Я знав що тобі сподобається.

- Це просто нереально.

Я починаю радіти майже як маленька дитина, тато дає мені інший ключ. І на моєму обличчі сяє посмішка.

Тато говорить,що йому вже час , а я запевняю що все буде гаразд. Тому він виходить, а слідом за ним заходять вантажники. Ми ж звичайно вирішили взяти тільки речі, бо меблі тут і так були.

Квартира була світлою, мінімум декору, але зроблено зі смаком. Ось занесли останній ящик з моїми речами, я подякувала і попрощалася .Зачинивши двері я побігла оглядати квартиру, і ледь не спіткнулась на сходинках. Тому вирішила трохи вгамувати свої емоції, а то не вистачало ще покалічитись.

Наш майбутній дім  справді був великим, на другому поверсі була моя кімната з ванною, і ще пуста кімната зі стелажами. Я вирішила що добре буде розмістити тут мою невеличку бібліотеку. Вона звичайно не велика, але налічується десь сімсот сорок три книги. Так, я справді обожнюю читати, можна сказати моє хобі. Декілька років збирала свою власну бібліотеку, тому і вирішила забрати їх до столиці.

Це єдине минуле якому місце поруч зі мною. Деякі книги мені дісталися від мами, це була пам'ять про неї.

На нижньому поверсі, розташовувалася кухня, готувати я не вміла, але яка різниця. Також татова спальня, його кабінет і велика простора вітальня. Цей будинок був майже як з обкладинок, але йому не вистачало людської душі.

Тож я швидко впоралася з речами, тепер інша справа, всьому було своє місце. Вже було далеко за полудень, тому я вирішила знайти щось їстівне. Але холодильник був пустий, а тато досі був на роботі. Я вирішила його набрати, але безрезультатно. Через дві хвилини мені прийшло повідомлення, від тата.

"Доню, я затримуюсь, багато справ, в твоїй кімнаті картка, сходи до якогось кафе чи замов щось, буду пізно, цілую)))"

Ну що ж, доведется вийти в люди. Забігаю до ванної, швидко приводжу себе до ладу. Вирішую зробити високий хвіст, одягаю білу оверсайз футболку і джинс. Одягаю кросівки беру сумочку й телефон, дивлюсь на годинник , вже майже шоста.

Треба відкрити карту міста, а далі якось розберусь. Знаходжу кафе, за десять хвилин ходьби від дому, отже, вирішено прямую туди.

Виходжу з під'їзду, і через свою неуважність, падаю зі сходів на якогось чоловіка. Упс. Потім дивлюсь на свої ноги, от чорт, забула зав'язати один шнурок.

От тобі й нове місце, вже людей збиваю з ніг, якась халепа. Чоловік щось бурмоче , а потім підводиться.

- Невже не можна обережніше, чи всі такі розтяпи? На побачення запізнюєшся, що так летиш?

- Невже такий кремезний чоловік не може встояти на ногах від маленького поштовху?

Бовкаю я, а потім розумію, що треба було б вибачитись все ж таки моя провина. Раптом він починає сміятись і я бачу що його погляд спрямований на мої кросівки.

- Ось до чого призводить жіноча неуважність, ледь мене не вбила.

- Не вбила то і добре, перепрошую, я поспішаю.

Тепер я встигаю розгледіти незнайомця, він звичайно кремезний, але йому не більше 25, волосся стрижено коротко, чорняве, очі теж ніби чорні. Але хто його знає які вони насправді, підіймаю сумочку, наче ціла вона та і я теж, нічого не болить то й добре. Збираюся йти, як цей молодик бере мене під лікоть.

- Зачекай, бо знову впадеш, або когось все таки вб'єш.

Опускається, зав'язує шнурок, піднімається і йде. От так просто, тим і краще, не довелося вибачатись і говорити. І я йду не обертаючись, доходжу в кафе, мені подобається інтер'єр , так затишно.

Вибираю столик біля вікна, згодом приходить офіціант, роблю замовлення. Доводеться почекати трохи, але я дивлюсь у вікно, вже ніхто не поспішає, ритм міста знову сповільнюється.

Спека поступається вечірній прохолоді. Офіціант приносить моє замовлення, я зупинила свій вибір на цезарі . Думаю цього буде достатньо, я не поспішаючи смакую стравою, і це дійсно приносить мені задоволення. Закінчивши,я розраховуюсь, беру з собою ще одну страву, але вже для тата. Можливо він не встигне навіть перекусити з таким графіком.