Розділ 1

Нумо знайомитись, я Рита чи навіть Марго, зазвичай ім'я підбираю під настрій. Маю невеличкий зріст, зелені очі та руде волосся, така собі маленька відьмочка, як каже тато. Навчаюсь в 11 класі, немає конкретного стилю

. Зараз вам може здатися, що я пишу анкету для сайту знайомств, якщо ви так подумали, то ви цілком праві. Бо я ж вирішила якось почати змінювати своє життя чи то на краще, чи то на гірше, поки не розібралась.

Моє сумне життя можливо зазнає змін, але що робиться хіба не на краще? Залишилось трохи і можна закінчувати реєстрацію. Ну що б ще такого написати. На мить я знову замислилась і покинула реальний світ. Не знаю скільки так сиділа, але перервав мене звук, хтось добряче таки гепав в мої двері. 

- Рито? В тебе все добре, ти не відповідаєш.

Я й забула, що вже час вечері, тато мабуть хвилюється, вже понад чотири години не виходила зі своєї кімнати, як мінімум для того, щоб поїсти.

- Так тату, я вже йду, треба було закінчити реферат.

Прибрехала я, бо татові поки не треба знати, так він мені довіряє і любить, але іноді здається, що за надто він мене захищає.

Відколи померла мама ми залишилися самі, татові спочатку було складно, але він класний, правда.Він встигає все , має роботу і проводить час зі мною, але я так хочу, щоб він знову когось покохав. 

Тато складно пережив втрату мами, але він ніколи цього не показував, звик, щоб його бачили сильним, а я знаю який він насправді.Він сім'янин, завжди турбувався, щоб нам з мамою нічого не бракувало. Вона ж натомість займалась побутом і мною, був такий невеликий розподіл обов'язків.

 Ми були щасливою родиною до того трагічного дня. Був літній вечір, мама забрала мене з тренування, ми розмовляли про все, купили морозива  йшли додому. Ніби все так й має бути, я єдина дитина, всю свою любов батьки приділяють мені, часто проводимо час разом. Ну хіба це не щастя?  Я хоч і втомлена, але сил вертітись і весело стрибати у мене не бракувало. Так було цього разу, мама тримала міцно мене за руку.Ми йшли через парк, він настільки був гарний, що навіть через сто років я не забуду ці пейзажі. 

Сонце вже не було таким пекучим, і поступалося вечірній прохолоді, перехожі гуляли з дітьми і навіть собаками, так в цьому парку не заборонялось гуляти навіть з тваринами , я навіть бачила єнота який залазив на шию до господаря.

Вечірній спокій, ніякої метушні, всі насолоджуються моментом. І раптом на мене біжить щеня, а за ним господарка, це була кумедна сцена. Цуцик все-таки добіг до мене, й почав стрибати й виляти своїм хвостиком, а от господарці пощастило менше , вона спіткнулася і впала.Тільки почувши її болісний зойк я підняла очі і подивилася, мене зустріли карі очі, заплакані.І тепер я вирішила придивитись до цієї дівчинки, вона була смаглява, чорне волосся переливалося смарагдовим відтінком, на ній була рожева сукенка в квіточку і жовтий капелюшок.

- Мені не треба нічиєї помочі.

- Ти впевнена? Чому ти засмутилася?

- Бо саме через тебе я впала і саме через тебе у мене тепер вавка на колінцях.

Я здивовано підняла брову, сама впала, а винна я , от так їй і треба , подумала я, щоб не була такою злою, але сказати не наважилась,краще промовчати. Тепер підійшла її мама і допомогла їй піднятись, а мою допомогу не прийняла, ну не дуже й хотілося всяким розпещеним допомагати. 

- Софі, що сталося? Запитала жінка, її м'ягкі риси обличчя навіть і не натякали на гнів, вона була схожа на янгола. 

- Це все ... через неї.

Почала майже кричати вона, певно вирішила зробити нещасну.

- Вона, вона, погана, через неї я впала, бо це кляте цуценя побігло до неї, а воно моє, мені його купували. Чому воно мене не любить?

- Сонечко, заспокойся, ми можемо обговорити це вдома, все-таки це було хибне рішення, квпувати тобі собаку.

- От знову, знову я вина, в тому, що він мене не любить.

- Ні, ти не вина,ти просто не готова до такої відповідальності.

Далі вони знову щось обговорювали, але я вже не слухала їх, мене обнюхувало щеня, я присіла і воно почало облизувати моє лице, а потім до мене підійшла мама, взяла за руку і запитала чи все гаразд, у відповідь я кивнула.Погладила за вушком цуцика, попрощалася з ним, ще міцніше стисла мамину руку і ми пішли.

- Все добре доню?

- Так, просто я засмутилась через цуцика, не пощастило йому з господаркою.

- Не хвилюйся, я впевнена , що все буде добре.

Ми вже майже підійшли до пішохідного переходу , я в останнє озирнулась на парк. І звук гучний звідкись, я відпустила руку мами й закрила вушка, потім удар, і провал в небуття.Сирени, Крик. Натовп  і все як в тумані, мої очі шукають маму, але не знаходять. Я помічаю людей і біжу туди. Там… лежить тіло, багато крові, ні, ні, ніі, це не може бути мама. Це дурний сон, я прокинусь і все буде добре, але коли відкриваю очі все залишається незмінним, хтось мене трясе за плече.

- Тут дітям не можна, де твоя мама?

Чую я голос, але не розумію звідки тільки й здатна показати пальцем на мамине тіло, яке лежить на узбіччі. Потім всі інші дні я не пам'ятаю, як опинилась в татових обіймах.Він плакав, але мене намагався заспокоїти, казав, що все буде добре. Але мені було байдуже, я втратила маму, згодом мене тато повіз до психолога.Ми щось обговорювали, розмовляли, я малювала. Ненадовго я замкнулася від всіх , навіть від тата, для нього це стало ударом. Майже рік я ні з ким не розмовляла, перейшла на дистанційне навчання, але нічого не хотілося.Потім я все ж вирішила підтримувати тата, йому теж було важко. Адже залишились тільки вдвох і нікого більше. Все ж таки я почала відвідувати  школу, але навчатися бажання не було тому оцінки мої значно погіршились. Ще через пів року я закинула гімнастику, і вирішила піти на кікбоксинг. Скажете заняття не для дівчинки, а я скажу мені начхати - це моє життя, і якщо я захочу його зруйнувати,  то мені не треба ваші слова і жалість.Знову стук у двері.

- Маргарито! Спустись і поїж, завтра складний день.